— За наказом начальника гарнізону пана генерала фон Лаша засуджені до розстрілу дезертири: Альберт Банк, Ріхард Венцель, Герхардт Штумпф, Франц Гальське…
— Франц! Мій Франц! — Пронизливий жіночий крик на мить перервав читання. Потім офіцер вів далі, немов нічого не сталося:
— Ганс Ріттер, Отто Шрамм… — Він перегорнув аркуш і закінчив: — Вальтер Каченовський. Увага! Приготуватися!
Сива жінка у старомодному капелюшку із страусовим пір'ям вирвалася з чоловічих рук.
— Франц!..
Все це сталося в одну мить. Жінка відчайдушно рвонулась і кинулася до шеренги. Добігти до сина вона не встигла. Вогненна стрічка прошила її навскіс, а поряд покірно ліг на сірий асфальт той, кого вона кликала.
У натовпі навіть не ойкнули. Тільки низенький лисий дідок тихо — його почув, напевне, лише обер-лейтенант Дітріх — сказав:
— І отак щодня…
Обер-лейтенант ішов по Адольф Гітлерштрасе. На довгому будинку імперського радіоцентру жовтіли уривки якихось афішок. Він зупинився і прочитав. Це були слова полковника генерального штабу фон Редерна, сказані ще в 1914 році, після поразки російської армії у районі Мазурських озер:
«Росіяни були загнані в глиб своєї землі. Бажання знову повернутися у Східну Пруссію вони, мабуть, втратили назавжди…»
Біля пам'ятника Шіллеру обер-лейтенант зупинився. Сніг уже зійшов, на газонах стирчала цупка і рідка торішня трава, полинялі за зиму лави просохли. Дітріх сів на одну з них і розгорнув газету.
— Морген, пане обер-лейтенант! — почув він негучний веселий голос.
Не опускаючи газетного аркуша, Дітріх відгукнувся:
— Морген, пане майор.
Вони обмінялися міцним потиском рук. Навколо було безлюдно.
— Ну, як справи, Олег? — спитав «майор».
— Добре. А у тебе все гаразд?
— Так. Де ночуємо?
— Я гадаю, на приватній квартирі. В готелях переповнено. А кімнату за великі гроші ненадовго найняти можна. Зустрінемось увечері коло замка, біля восьмикутної башти?
— Не підходить. Район увесь зруйнований. Зустрінемося тут.
— Добре. Бувай здоровий.
— До побачення.
Нічого істотного не було сказано під час цієї короткої зустрічі, але у Сергєєва посвітлішало на душі. Можливо, вперше він відчув, якою близькою і дорогою є рідна людина у такій обстановці і як погано залишатися самому серед вовків!..
На будинку імперської поштової дирекції він прочитав: «Ми зустрінемо більшовиків новою зброєю!»
Цей черговий трюк геббельсівської пропаганди Сергєєв уже знав: очевидно, розуміли всю його безглуздість і самі німці. Похнюпившись, вони квапливо проходили повз плакати, не звертаючи на них уваги. Все місто немов затамувало подих. Тільки з репродукторів лунав хриплий голос фюрера міста Вагнера. Сергєєв прослухав промову. В ній повторювалися ті самі фрази — про пильність, про стійкість, про необхідність битися до переможного кінця.
— … Бийтесь, як індійці, боріться, як леви! — закінчив своє чергове звернення Вагнер. Слухачі були байдужі. Лише кілька штурмовиків аплодували на розі, визивно поглядаючи на перехожих.
Олег Миколайович попрямував до замка.
Від квітучої, веселої, повної життя Парадеплац після англійських нальотів зосталися тільки похмурі руїни. Жодної живої душі не зустрілося дорогою. Коричнево-багрові, закіптявілі руїни тиснулися одна до одної, немов каліки, ладні ось-ось впасти, якщо їх не підтримає сусід. Уламки цегли пірамідами височіли на подвір'ях, залишки вивісок тужливо поскрипували під поривами весняного вітерця. Мертве місто…
Олег Миколайович завернув до університету. Права половина будинку була зруйнована. Від оперного театру залишився тільки ріг та купа цегли. Ближче Сергєєва не пустили. Похмурий фельдфебель, виструнчившись, пояснив:
— Вхід тільки по спеціальних перепустках.
«Отже, тут ставка начальника гарнізону генерала фон Лаша!» — зметикував Олег Миколайович, згадавши розвідзведення.
Перепустки у Сергєєва, звичайно, не було, та й взагалі не годилося спокушати долю. Він повернув назад, до замка.
Замок на перший погляд здавався неушкодженим. Але це тільки на перший погляд! Підійшовши ближче, Олег Миколайович побачив, що південна його сторона — та, де містилися музеї, добре-таки пошкоджена великими фугасками.
Він спустився на Кайзер Вільгельмплац і, як тоді, до війни, по мосту вийшов на острів Кнайпгоф.
Важко було впізнати це місце. На острові не залишилося жодного уцілілого будинку. Вірніше, будинків взагалі не було — на їхньому місці лежали такі ж самі купи щебеню, уламків цегли, всякого мотлоху. Підійшовши до собору, Олег Миколайович зрозумів, що саме сюди англійці скинули головний запас свого смертоносного вантажу.