Тепер радіостанція Кенігсберга працювала цілу добу. Грайливі, сентиментальні мелодії змінювалися істеричними закликами націстських діячів. По кілька разів на день через репродуктори звучав владний, самовпевнений голос Вагнера: фюрер закликав співгромадян битися до останнього подиху.
Усе населення міста було мобілізоване на будівництво оборонних споруд.
Щодня виходила на маленькому аркуші газетка «Пройсіш цайтунг».
«Війну не програно, перемога прийде!» — волали заголовки.
Люди байдуже відверталися від газетчиків. Паніка, пиятика, відчайдушне молодецтво змінилися тупою втомою і байдужістю приречених…
— Все це не означає, товариші офіцери, що перемога дістанеться нам легко, — резюмував начальник штабу, коли Сергєєв закінчив доповідати. — Боротьба чекає жорстока, хоча, звичайно, обставини, про які розповідав тут старший лейтенант, значною мірою полегшать нам виконання завдання…
— Олегу Миколайовичу, до вас відвідувач. Лікар дозволив, — промовила сестра. — Тільки умова: довго не розмовляти.
Слідчий Рєзвов запросто сів на ліжко і, поглядаючи на годинник («Поки лікар не жене», — весело пояснив він), коротко розповів Олегові Миколайовичу, як той опинився у госпіталі.
Сергєєва знайшли серед руїн з пробитою головою.
На його щастя, почали розбирати високу, чудом уцілілу стіну, яка могла впасти на перехожих. Інакше і не помітили б! Там, де невідомий ударив Олега Миколайовича, було знайдено фотокартку.
— Так ось чого він так умовляв мене… — задумливо промовив Сергєєв.
— Хто? — перепитав слідчий.
І тоді Олег Миколайович квапливо і плутано розповів про зустріч на Вітебському вокзалі і біля пушкінського палацу, про свого «випадкового» попутника від вокзалу до міста.
— Важка задача. Гаразд, будемо шукати. А ви лежіть собі спокійно, відпочивайте, набирайтеся сил, — закінчив розмову Рєзвов.
Сергєєв одужував. Він іноді навіть підводився, непевно ступав кілька кроків по кімнаті, підходив до вікна, за яким не бачив нічого, крім руїн, потім повертався до дзеркала, прикріпленого на стіні. Звідти на нього дивилося худорляве обличчя з різко окресленими крилами носа і залисинами над високим чолом.
«Сьогодні хочу говорити про Ганну, — записував він увечері в зошит, який несподівано став щоденником. — Коротка у нас була розмова і лише «ділова», але я розумію, що ця зустріч для мене дуже важлива. Не знаю чому, певно тому, що обоє ми самотні, мені здається, ніби нас щось зв'язало. А втім, чого це я вирішив, що й вона самотня?..
Напишу їй сьогодні ж, неодмінно. Адреси не знаю, як не знаю, чи потрібні їй мої листи і я сам. І все-таки надішлю листа до музею. Сьогодні ж».
Січневого ранку Олег Миколайович, нарешті, одержав довгождану відповідь.
«Звістка про те, що Ви у Кенігсберзі, засмутила, порадувала, стурбувала і підбадьорила мене — все разом, — читав він нерівні рядки. — Засмутила і стурбувала Ваша хвороба, подробиці якої Ви не вважали за потрібне пояснити. Порадувало і підбадьорило те, що Ви одужуєте і незабаром почнете розшуки янтарної кімнати. Я вірю, що Вам і Вашим новим друзям пощастить. Бажаю великих-великих успіхів, дорогий Олегу Миколайовичу.
Про все інше дозвольте поки що не говорити. Скажу тільки одне — мені теж хочеться бачити Вас, сама не знаю чому. Адже до війни ми були майже не знайомі, а остання зустріч виявилася надто короткою, щоб якось змінити наші відносини. А втім, «наші відносини» звучить занадто гучно. Їх немає, цих відносин. Просто, мабуть, ми втомилися після війни і дуже самотні… Ні, і це не те. Одне слово, відкладемо розмову до зустрічі. А поки що — бажаю одужання і успіхів. Пишіть мені. Ганна Ланська».
Нічого не було особливого у цьому короткому і навіть просто діловому листі. Та чи діловому? Давно хтось сказав, що листи, по-перше, мають читати тільки ті, кому вони призначені, по-друге, їх треба читати між рядками. Сергєєв пам'ятав цей давній афоризм і спробував застосувати його у даному випадку. Він читав і перечитував, намагаючись відшукати у словах щось більше, ніж просте людське співчуття і звичайний прояв ввічливості. То йому здавалося, що він знаходить це «більше», то, засмучений і ображений, — чим, він не знав і сам, — Олег Миколайович відкладав лист, щоб через хвилину знову взяти його.
Коли чоловікові вже за тридцять, він не поспішає з висновками. Він уже розуміє ту просту істину, що не кожному почуттю можна дати назву. Сергєєв теж розумів це. Але розумів він і інше: сталося щось таке, що зв'язало його з Ланською, тягло до неї. І тому неспокійно перечитував короткі рядки, вперто відшукуючи в них той зміст, який так хотілося знайти: хоча б щось трохи більше, ніж вияв звичайного співчуття.