«Від площі поверніть ліворуч», — згадав Сергєєв повз ради товаришів і посміхнувся: тепер у місті рідко називали вулиці. Площа Трьох маршалів виявилася головним орієнтиром у цьому лабіринті руїн: «Від площі треба їхати у напрямку вокзалу», «Від площі до нас рукою подати», «Перейти площу, а потім праворуч, третій квартал», — так говорили нові мешканці міста.
Пройшовши ще метрів триста, Сергєєв зупинився перед будинком з високим крутим ґанком. Тут містилося управління у цивільних справах, куди він ішов.
У холоднуватих кімнатах вже були люди. Судячи з усього, багато співробітників тут і ночували — не вистачало палива, опалювати квартири було нічим. Різнокаліберні столи, стільці, шафи, зібрані, очевидно, звідусіль, були прикрасою кімнат. Було досить тісно, але, як видно, співробітники добре засвоїли принцип: «Тісно, зате тепло», — і не скаржилися на відсутність комфорту.
Немолода секретарка з втомленим обличчям провела Сергєєва у кабінет начальника політвідділу.
— Денисов, — відрекомендувався, підводячись із-за столу, чоловік середніх років, стрижений наголо, з косим шрамом під лівим оком і глибокими зморшками на лобі, одягнений у потерту гімнастьорку з слідами недавно зрізаних погонів. — Я чув про вас, товаришу Сергєєв, цікавився вашим здоров'ям. Ви могли подати нам чималу допомогу. Але тепер, на жаль, багато чого зробити вже, мабуть, не можна. Кілька днів тому померли доктор Роде та його дружина.
З тих, хто близько знав Роде, у Кенігсберзі знайшли двох: директора ресторану «Блютгеріхт» Файєрабенда і академіка живопису Ернста Шаумана. Обох запросили до політвідділу.
Згодом приїхав і професор Барсов.
Сергєєв у присутності Денисова довго розмовляв з кожним із них. Спогади трьох очевидців були суперечливі і плутані.
Ось що сказав Файєрабенд:
— Востаннє я бачив янтарний кабінет, вірніше його деталі, запаковані в ящики, 5 квітня 1945 року. Потім, як мені відомо, скарб із замка вивезли. Природно, що евакуювати цінності з Кенігсберга у той час не було ніякої можливості. Отже, янтарний кабінет напевне десь тут. Таке моє особисте переконання.
Академік живопису Ернст Шауман заявив:
— У жовтні 1944 року я зустрічався з доктором Роде, цікавився долею янтарного кабінету. Пан доктор повідомив мені під великим секретом, що готується вивезення кабінету до Саксонії. У січні 1945 року ми повернулися до цієї розмови, і Роде сказав, що кабінет уже там, де й передбачалося. Я зрозумів це так, що скарб вивезено в один із саксонських замків. Точніші відомості міг би дати художник-реставратор Ганс Шпехт, який був найближчим співробітником доктора Роде. Перед закінченням війни він служив у поліцейських частинах, потім був у таборі, але як нині склалася його доля — не знаю.
Більш цінні дані повідомив професор Барсов.
— Коли я в 1945 році працював з доктором Роде, він неодноразово підводив мене до бункера на вулиці чи то Штайндамм, чи Лангерайє і казав, що тут сховано великі музейні цінності. Але вхід до нижнього поверху бункера був завалений, треба було провести великі роботи, щоб розчистити його, і ці роботи весь час відкладалися. Крім того, я неодноразово запитував Роде, чи є там картини. І щоразу він відповідав: «Картин там немає». Це мене заспокоювало. Я вже не раз підкреслював, що цікавився, на жаль, тільки картинами. Все інше якось не зачіпало по-справжньому моєї уваги, не викликало інтересу. Тепер я розумію свою помилку, шкода, що це прозріння прийшло надто пізно.
Денисов, Сергєєв та Барсов поїхали по вулицях зруйнованого міста. Барсова просили вказати хоч би приблизно місце розташування бункера. Але все виявилося марним. Професор скрушно хитав головою і тихо, винувато говорив:
— Я не впізнаю міста. І пам'ять стала не та, і руїни мають якийсь інший вигляд. Не впізнаю, товариші, пробачте мені, старому.
Спробували ходити пішки по тих самих вулицях, зазираючи в кожне подвір'я, оглядаючи руїни і підвали. Часом Барсов жвавішав: йому здавалося, що він, нарешті, знайшов те місце, де розмовляв з Роде. Але минала хвилина, друга, і Віктор Іванович, безнадійно махнувши рукою, відповідав на німе запитання Денисова:
— Ні, товариші, і це не те.
Нарешті професорові дали спокій — зрозуміли, що пригадати все він просто не може. Віктор Іванович уже збирався від'їжджати назад до Москви, але перед від'їздом, незвично збуджений і стривожений, прийшов до Денисова.
— Дмитре Георгійовичу, я згадав. Згадав! Професор упав у крісло. — Денисов кинувся до нього із склянкою води, але запізнився. Барсов пополотнів, холодний піт виступив у нього на лобі, очі стали каламутні, подих уривчастий.