Кох втупився у підлогу, потім швидко підвів на суддю злобні хитрі очиці і відповів:
— Не знаю.
Розділ дев'ятий
ЛЮДИНА, ЩО ЗАЗНАЛА АВАРІЇ
— Отже, наш список майже вичерпано, — невесело сказав Денисов. — Кого можна було відшукати — відшукали, з ким треба було поговорити — поговорили, хто помер — не воскресне. Лаш мовчить. Герте втік. Файєрабенд виклав усе, що знав. Залишається…
— Залишається Руденко, — промовив Сергєєв.
— Так, Руденко. Міцний горішок! З Києва повідомили, що наукового співробітника на прізвище Руденко у тамтешніх музеях взагалі ніколи не було. Де ж її шукати? Хто вона? Та й чи знає що-небудь важливе для нас? Ось вони, «кляті питання»… Можливо, допоможе газета? Адже відгукуються люди.
Після того, як «Калининградская правда» надрукувала нарис про розшуки янтарної кімнати, потік листів до комісії збільшився. Набагато більше стало і відвідувачів. Але всі вони давали у кращому випадку неістотні відомості, які іноді виявлялися просто вигадками.
На початку серпня, переглянувши ранкову пошту, Сергєєв увірвався до кабінету Денисова:
— Який лист я одержав, ти тільки послухай! Про Руденко!
Звичайно стриманий, Денисов аж підхопився з крісла.
— Ну-у?
— Ось, слухай!
«Довідавшись з газети про розшуки янтарної кімнати, я хочу дещо сповістити про наукового співробітника київського музею громадянку Руденко. Зустрілися ми з нею наприкінці 1944 року у Вільденгофському палаці, в маєтку графа фон Шверіна, куди мене вигнали німці на сільськогосподарські роботи. Вона розповідала, що привезла експонати київських музеїв. Я бачила ці ящики — вони стояли в підвалі палацу.
Відступаючи, німці підпалили палац. Руденко з росіянами, які були тут, намагалися врятувати музейні скарби, але німці не підпускали до будинку. Потім прийшла радянська розвідка, і нас відправили до Ландсберга. Так я втратила Руденко з очей».
— Підпис є? Адреса? — спитав Денисов.
— Є і підпис, і адреса. Прізвище — Буйкова, живе в Калінінграді.
— Їдьмо? — рішуче сказав Денисов.
— Їдьмо! — підтримав його Олег Миколайович.
Буйкової вдома не було. Зате її син, робітник суднобудівного заводу, розповів, що Руденко — це жінка років п'ятдесяти, середнього зросту, гладко зачісана, сива. Хоч яким приблизним був цей опис, він міг знадобитися.
— Загалом, початок непоганий, — говорив Сергєєв. — Ім'я Руденко було якимсь напівміфічним, але тепер дещо починає вияснятися.
— Ти не поспішай радіти, — перебив його Денисов. — Може, помилка, збіг?
— Не думаю. Дуже вже багато збігається.
— І все-таки я сумніваюся. Давай ще раз запитаємо Київ.
Запит відіслали того ж дня. Через тиждень одержали відповідь: наукового співробітника на прізвище Руденко у міських музеях ніколи не було.
Тут вже довелося сумніватися навіть інколи надміру довірливому Сергєєву.
Проте незабаром надійшла черга Денисова повідомити радісну новину.
— Ти не зайнятий? Заходь до мене, — подзвонив він Сергєєву.
У кабінеті Денисова сидів невисокий дебелий чоловік середнього віку.
— Локшин Костянтин Семенович, — відрекомендувався той.
— Вам не важко буде повторити свою розповідь Олегові Миколайовичу? — попросив Денисов.
— Ні, чого ж, залюбки! Бачите, прочитавши нарис у «Калининградской правде», я звернув увагу на дивовижний збіг. Мені доводилося бувати в Костромі. Там у художньому училищі працює мистецтвознавець Ангеліна Павлівна Руденко. Вона викладає і в інших учбових закладах міста. Я трохи цікавлюсь історією мистецтва, от і ходив на деякі лекції. Розповідає, треба сказати, добре. Літня жінка, а яка пам'ять! Жодного папірця в руках. Жваво так, цікаво говорить. Якось я підійшов до неї, розговорилися. Навіть додому провів. Тоді вона і розказала мені дещо про себе. До війни працювала в Києві, потім її силоміць вивезли до Німеччини. Правда, про Берлін вона не згадувала, не знаю, чи була там. А Кенігсбергом цікавилася.
— Дуже, дуже цікаво, Костянтине Семеновичу, — зрадів Сергєєв. — Надзвичайно важливо все це для нас. Спасибі.
— Ну, за що мені дякувати. Сам розумію, яке значення в такій справі має кожна деталь. Готовий допомогти, чим зможу, і надалі.
— Ви й так багато нам допомогли! — відгукнувся Сергєєв. — Велике спасибі.
Локшин пішов. Друзі лишилися вдвох.
— Дивний все-таки у мене стан, — признався Олег Миколайович. — От, розумієш, радію кожній звістці, з інтересом слухаю і перевіряю, а впевненості у тому, що розшуки закінчаться успішно… немає у мене такої впевненості.