Німці врахували все це, але врахували й інше.
… Високий офіцер з нашивками штурмбанфюрера, уважно оглянувши перелякану жінку, запропонував їй сісти.
— Я сподіваюсь, ви не відмовитесь співробітничати з нами? — заговорив він російською мовою, старанно підбираючи слова. — Ми дещо знаємо про вас. Ви нам потрібні.
«От воно. Що ж робити? Що вони знають про мене? Про минуле? Про мої погляди?» — все це вихором промайнуло в голові Руденко. Але вона промовчала.
Почекавши трохи, гестапівець повторив:
— Отже, ви будете співробітничати з нами. Я вважаю, не у ваших інтересах чекати, поки ми вас примусимо це робити. Ми — культурна нація, і всі культурні люди повинні допомагати нам.
Німець підсунув Ангеліні Павлівні папірець. Це була підписка про співробітництво з окупаційною владою.»
Руденко повернулася додому пізно ввечері.
«Німці — культурна нація, ми доведемо це всьому світові, хоч би що кричала радянська пропаганда… Через кілька днів почнуть працювати музеї…» — спливали на думку уривки недавньої розмови.
Так, вона теж вважала німців культурною нацією. Правда, два тижні окупації могли б переконати її в тому, що гітлерівці — не нація, що вони знищують культуру. Але Ангеліна Павлівна запевняла себе, що це лише непорозуміння, поодинокі прояви розгулу сп'янілих від перемог окремих розбещених елементів. Їх можна перевиховати, прилучивши до справжнього мистецтва. Навіть їх! Але для цього треба працювати, треба прищеплювати людям глибоку повагу до краси і благородства людських почуттів. «До речі, будучи співробітником музею, я збережу для України те, що лишилося тут», — міркувала Руденко.
Але співробітничати їй довелося не тільки в музеї.
Якось Руденко відвідав меткий молодий чоловік.
— Шпак. Співробітник газети «Нове українське слово», — відрекомендувався він. — Пан штурмбанфюрер Краузе рекомендував мені вас, Ангеліно Павлівно, як людину глибоко ерудирувану і готову віддати свої знання на користь великих цілей пропаганди нового порядку на Україні. Від вас вимагається не багато — лише кілька статей для нашої газети. Здається, вас щось непокоїть? — нахабно спитав Шпак, бачачи, що Руденко не поспішає з відповіддю. — Тоді я дозволю собі нагадати про письмову згоду, яку ви дали панові штурмбанфюрерові. Те, що ми просимо вас, є одночасно і його дорученням.
В житті Руденко відкрилася сторінка, яку вона визнала за краще випустити навіть у своїй сповіді, написаній після війни: вона стала співробітником продажної націоналістичної газетки.
Одна за одною з'являлися у «Новому українському слові» кореспонденції, підписані А. Руденко.
Той, хто зрадив один раз, вже не спиняється ні перед чим. Статті Руденко ставали дедалі все більш брудні і підлотні.
Спочатку вона писала про більшовиків, які немовби знищили у Києві «понад дванадцять стародавніх історичних пам'яток — церков, які мають важливе національне і культурне значення».
Потім почали з'являтися статейки з наклепницькими, мерзенними назвами: «Могильники культури», «Зруйновані і напівзруйновані церкви» і таке інше. Зміст їх цілком відповідав заголовкам. Але й це було тільки початком «журналістської діяльності» Руденко. Незабаром вона написала підвальну статтю, озаглавлену «Ставлення більшовиків до культурних цінностей в теорії і на практиці». Тут було все. І знущання з найважливіших постанов партії та уряду, спрямованих на збереження і пропаганду художніх цінностей, і наклепницьке твердження, ніби роки Радянської влади були періодом занепаду національної культури, епохою варварського знищення культурних цінностей.
Хазяї по заслузі оцінили лакейську вдачу своєї «співробітниці» і навіть кинули їй кістку — призначили завідуючою Музеєм російського мистецтва. Підібравши невеличкий штат, Руденко взялася до відновлення експозиції музею.
Не можна відмовити їй у наполегливості і працьовитості. Руденко працювала багато, старанно, робила все для того, щоб врятувати картини від псування та загибелі.
Будинок музею потребував негайного ремонту: шибок Майже не було, дах пробитий. Тільки на кінець року з великими труднощами вдалося ліквідувати усі ці руйнування.