Літня жінка з гладко зачісаним волоссям і короткозоро прищуленими очима назвала себе:
— Галкіна Софія Федорівна. Завідуюча відділом. Чим можу служити?
Довелося розповісти все наново. Захоплений Олег Миколайович і не помітив, як навколо нього зібралися всі співробітники відділу. Посипалися запитання:
— Не довідалися, де Файєрабенд тепер?
— А з Німецького Демократичною Республікою зв'язувалися?
— До Берліна писали?
— Як ви гадаєте, знайдуть кімнату?
Сергєєв відповідав залюбки, розуміючи, що це не пуста цікавість.
— От мало не забув. Дозвольте передати вам, Софіє Федорівно, скромний подарунок калінінградців — вирізки з нашої газети, статті про розшуки янтарної кімнати.
— Дякую! Дуже добре. Нас часто питають про неї екскурсанти…
Тепер надійшла черга дивуватися Сергєєву;
— Які екскурсанти? Адже музею ще немає!
— Але ми відкрили виставку — півтора десятка зал. Там виставлено експонати, що збереглися, розповідається про будівництво палацу, про його відбудову, показано проекти відбудовчих робіт. Людей приходить багато… Ви неодмінно відвідайте виставку. Там знайдете чимало цікавого і корисного для себе. А поки що, дівчата, — звернулася вона до співробітниць, — теба підібрати Олегу Миколайовичу літературу і звільнити місце для роботи. Давайте-но гуртом, бо часу у товариша обмаль.
За годину Сергєєв заглибився в документи і книги.
До вечора він встиг багато зробити.
Коли почало смеркати і співробітники пішли додому, Сергєєв ще довго блукав по безлюдному парку, обмірковуючи все прочитане і почуте протягом дня.
Вранці другого дня він вирушив на виставку.
Спочатку експозиція здалася йому мало не убогою порівняно з довоєнною. Справді, хіба могли ці кілька зал з випадково підібраними експонатами замінити колишню виблискуючу трьохсотметрову Анфіладу, хіба могли уламки різних оздоб дати хоча б приблизне уявлення про майстерність їхніх творців, про парадну пишноту палацових покоїв, хіба могла проста підлога з штучного паркету замінити дивовижні, схожі на килими орнаменти!
«Навряд чи варто було відкривати цю виставку», — подумав Олег Миколайович.
Він стояв у приміщенні, де колись була янтарна кімната. Здавалося майже неймовірним, що тут, у такій звичайній, не дуже великій залі з білою стелею і стінами, пофарбованими, як у простому адміністративному будинку, зовсім недавно, лише сімнадцять-вісімнадцять років тому, виблискував і мінився казковим світлом овіяний стародавніми легендами «морський камінь», радуючи людей своїм м'яким блиском. Тепер на стінах висіли малюнки і таблиці, в центрі кімнати, на постаменті, був виставлений макет одного з початкових варіантів забудови палацу, виконаний, за проектом Квасова, по підлозі стелилися звичайні килимові доріжки.
Постоявши ще хвилину, Олег Миколайович повернув у двері праворуч, які вели до колишньої Картинної зали. Вузький коридорчик був відокремлений від усієї зали фанерною перегородкою. З-за неї долітав негучний перестук молотків.»
— Відбудовують залу. Незабаром відкриємо. Картини пощастило майже всі зберегти, — повідомила старенька доглядачка. — Ви, мабуть, приїжджий? Здалеку?
Сергєєв відповів.
— А, знаю, чула. Це Кенігсберг колишній? Кажуть, туди янтарну кімнату вивезли. Правда?
І знову Олег Миколайович розповідав усю історію.
— Значить, шукаєте? Ну й слава богу. А то у нас народ цікавиться. Ось, гляньте самі.
Вона подала Сергєєву товсту книгу в масивній шкіряній оправі. «Книга відгуків», — прочитав він тиснений напис.
Погортавши її сторінки, списані різними почерками і різними мовами, Олег Миколайович хотів повернути книгу доглядачці, але його увагу привернув досить категоричний запис: «Палац не можна вважати відновленим, поки в ньому немає янтарної кімнати та інших цінностей, украдених фашистами. Треба повернути їх неодмінно. Алексєєва, 30 серпня 1958 року».
Сергєєв читав далі.
«Спасибі людям, які врятували від фашистів частину експонатів! Дуже цікаві речі зібрано тут».
«Експозиція справляє велике враження. Якщо навіть те, що збереглося, таке чудове, то можна собі уявити, який прекрасний палац був колись і буде після відновлення».
«Не можна без гніву дивитися на руїни палацу. Які варвари! Ми боротимемось за мир, щоб усе це не повторилося знову!»
Записів було кілька сотень. І це за один тільки місяць! Значить, люди йдуть, значить, їм потрібна виставка!
«Я не врахував головного, — сумно посміхнувся Олег Миколайович. — Не всім людям на землі давно минуло тридцять. Є і значно молодші… Вони не бачили того, що довелося бачити нам, не бачили ні Катерининського палацу, ні неушкодженого війною парку…»