Володимир Кашин
ТАЄМНИЦЯ ЗАБУТОЇ СПРАВИ
1
Підполковник міліції Коваль ступив на високу платформу приміського вокзалу і одразу ж потрапив до вируючого людського потоку. Потім поквапливо вибрався з натовпу і зупинився на краю платформи. Уважно роздивився довкола.
Над коліями низько стояло сонце — кругле й червоне, мов велетенське око світлофора. Та електропоїзди не зважали на цю застережливу червоність, стрімко неслися удаль і, спритно виплутуючись з лискучого мережива рейок, зникали за поворотом.
Людський потік потроху рідшав. Коваль ковзав поглядом по обличчях, постатях, по портфелях, сумочках, пакунках, не напружуючи особливо уваги: здавалося, нічого не помічав, не фіксував у пам'яті.
Він любив такі начебто безцільні розгляди, коли очі бачать одне, а голова зайнята іншим. Знав, що все помічене відіб'ється в свідомості, накладеться на його роздуми, неначе сховається в комору пам'яті, і колись, у найпотрібнішу мить, вирине для того, щоб допомогти розв'язати якесь складне завдання.
Власне, й поїздка у Лісову була нібито безцільною — на місці злочину він уже побував з лейтенантом Андрійком, і вдруге їхати не було невідкладної потреби. Але сьогодні раптом, несподівано навіть для себе, підвівся з-за столу, сховав у сейф папери, замкнув кабінет і вирушив на вокзал. Сидячи в електричці і теж нібито безцільно розглядаючись, підкорявся приємному погойдуванню вагона і плину своїх думок. Він давав можливість думкам самим наштовхнутися на відповідь, якої не міг знайти. Оцей спосіб шукання відповіді на складні запитання у вирі життя, коли він жив ніби між двома електричними полюсами, одним з яких ставали його напружені роздуми, а другим — навколишній світ, давав найкращі результати. Часом між цими полюсами проскакувала іскра, і спалах її осявав сховані таємниці людських вчинків…
Для Дмитра Івановича Коваля така діяльність думки була і працею, і насолодою, і потребою життя. Підполковник часто повторював про себе відомі слова з щоденника Дарвіна: «Я виявив, правда, несвідомо, що задоволення від спостереження і діяльності думки незрівнянно вище від того, яке дає будь-яке технічне вміння чи спорт…»
Коли платформа спорожніла, Коваль спустився по сходинках і вийшов на привокзальний майдан Надходила та метушлива година вечірнього «піку», коли на приміському вокзалі люди роїлися, мов бджоли біля вулика.
Та навіть хто поспішав, зупинявся біля високої вітрини коло вокзалу, мигцем оглядав її і біг далі. А хто часу мав більше, подовгу перечитував об'яви з фотографіями.
«Міліція розшукує…» — написано вгорі через усю дошку великими літерами. Підполковник Коваль теж зупинився тут. У своєму улюбленому сірому клітчастому костюмі скидався на статечного службовця, посивілого за стосами паперів, на вченого, лікаря, тільки не на працівника карного розшуку. Не притягуючи до себе уваги, удав, що, як і всі, зацікавився зверненням міського Управління внутрішніх справ.
«Міліція розшукує…» Оголошення на цій дошці закликали громадян, які бачили у день трагедії жертву або злочинця або знають, де переховується злодій чи проживає аліментник, повідомити про це міліцію.
«Міліція розшукує…»
Коваль не читав тексту оголошень, схвалених або й написаних ним самим, а вдивлявся в фото Андрія Гущака, знятого на картку за два тижні до загибелі на станції Лісовій Маленьке паспортне фото було збільшене — тож Ковалю здавалося, що очі старого реемігранта надто широко й відкрито дивляться на світ, мовби хочуть щось повідати.
О, Коваль багато віддав би. щоб дізнатися, що саме хотів розповісти перед смертю старий Гущак і чому його вбили! А може, це все ж таки одна з трагедій на залізниці, яка сталася через необережність чи кволість старої людини?..
Хотілося запитати — про що ти думав, чоловіче, сидячи перед фотоапаратом, що хвилювало тебе в останні дні життя, коли повернувся на забуту тобою батьківщину, що привело тебе у Лісову, кого шукав там і хто знайшов тебе, щоб позбавити життя…
Запитання повільно тасувалися в голові підполковника, залишаючись без відповіді, а він пильно вглядався в фото старого Гущака (немов і справді в глибині душі сподівався, що той якось відгукнеться), хоч розглядав це фото не вперше — воно лежало під склом на його письмовому столі і весь час маячило перед очима…
Та старий Гущак не збирався полегшити йому роботу.
Коваль зітхнув. Знову дуже заплутана справа. І головне — немає за що зачепитися. Він одразу це зрозумів, як тільки комісар поставив завдання «Маєте якісь сумніви, Дмитре Івановичу?» — запитав начальник управління, помітивши, як по обличчю підполковника пробігла тінь.