— Хіба такий важкий, Іване Петровичу? — з невинним виглядом спитав підполковник, згадуючи знайдені у речах убитого фотографії Гущака — невисокого сухенького дідка.
— Я його не бачив і не важив. Але труп завжди важчий від людини…
— Ох! — злякано передихнула Горохівська і заплющила очі.
— А як Гущак міг опинитися в лісі? Що шукав? Чого блукав?
Юрисконсульт тільки стенув плечима. Звідки йому це знати?!
— Схотів прогулятися, подихати повітрям.
— Для цього у Лісову їхати не треба.
— А може, там і скарб закопано, — засміявся Козуб.
— Станція наша добре освітлена, поруч шосе, — зауважив Решетняк. — Тягти людину з лісу на станцію? Малоймовірно.
— Якщо не в лісі, — не здавався Козуб, — то у привокзальному парку. Там його оглушили, а потім кинули під поїзд. Дерева і кущі близько підходять до колії…
За розмовою усі забули про Горохівську. Колишня артистка тихо, мов миша, сиділа у кріслі і тільки кривилася та зітхала, коли йшлося про смерть, трупи, кров.
Та раптом Коваль відчув, що із жінкою коїться щось незвичайне. Його насторожене вухо вловило уривистий подих з кутка, де сиділа Ванда Леонівна. Підполковник глянув на артистку і помітив, що погляд її прикутий до фігурки дискобола на письмовому столі — невеличкої статуетки із срібла, що потемніло від часу і набуло благородного відтінку старовинної речі.
Коваль краєм ока почав стежити за Горохівською. Артистка не помічала цього: вона нічого не помічала зараз, крім фігурки дискобола.
Козуб, який, розмовляючи, взяв статуетку у руки і машинально крутив на всі боки, і не здогадувався, що кожним поворотом її, кожним полиском тьмавого срібла викликає у старої жінки щось схоже на зойк.
Коваль не знав, що саме їй бачиться, але з того, як судорожно підіймалися груди артистки, розумів, що жінка дуже схвильована.
— Вандо Леонівно, — звернувся до неї. — Скажіть, що ви думаєте про цю історію… Щось пригадується цікаве?..
У відповідь Горохівська закашлялася, заперечливо похитала головою. Коваль відразу й облишив її, і артистка знову перенеслася у далеку молодість, з якої щойно хотів її вирвати підполковник.
Вона знову стояла біля коханого, притискалася до його холодного, набряклого бушлата, і зимова хуга нещадно періщила їх. Але за навислими, непроглядними хмарами вони бачили зорі. Ті зорі горіли і в них самих, спалахуючи, і гаснучи, і знову спалахуючи, і вони самі наче ставали зорями, підіймаючись у невимовно чарівну безкрайність. Вони вірили, що так буде, поки стоїть світ…
А потім одна зоря враз погасла.
Ванда довго не могла отямитися, коли її водили на допити. Мов перелякане звірятко, мовчала. І, зрештою, їй повірили, що нічого не знає, нічого не бачила, не чула і зовсім непричетна до пограбування буржуйського золота, яке охороняв її Арсен.
Сьогодні вона раз у раз поглядала на мирного професора із зворушливими сивими бачками і ніяк не могла уявити, що це той всемогутній міліціонер, який її допитував і якого вона боялася і ненавиділа.
Пригадувала потроху й Козуба. Адже після перших допитів інспектор Решетняк десь зник і хтось інший, — тепер вона знає: цей самий Козуб, — поплескав її по плечу, випускаючи на волю.
Здається, вона іще десь бачила цього чоловіка з довгастим інтелігентним обличчям і широко посадженими очима. Чи не той це міліціонер, що ходив до артистки Терезії, яка взяла її у свою гастрольну трупу?..
Коли її випустили з в'язниці, Арсена вже не було на світі. Пливла її самотня зоря у темному небі, тужно оглядаючи землю. Так і не знайшовши своєї пари, погасла. Вряди-годи спалахувала тільки у спогадах, у неспокійних снах. З роками рідше й рідше. А згодом почало здаватися, що нічого в житті не було, що все те привиділося, надумалося або почулося з чужих уст. А в неї був і є тільки один Арсен, Сеня безпритульне хлоп'я, виснажене від голоду, яке вона надибала у під'їзді будинку і яке зворушило її наболіле серце.
Вона назвалася сестрою, хоч хлоп'я сказало, що в нього є інша сестра, забрала до себе, і поступово малий Арсен став смислом життя, заступивши розпливчатий, поблідлий образ свого старшого тезка…
Тепер підполковник міліції почав витягати її минуле на людські очі, примушує все пережити знову… А навіщо це їй? Немає їй діла до якогось старого, убитого на станції…
Коли підполковник завітав до неї і допитувався, викликаючи забуті тіні, їй здалося, що вона знову у холодному підвалі, що й досі триває те давнє слідство. Слухаючи Коваля, намагалася пригадати і ті розмови, і ті обставини, і тих людей, але пам'ять відмовлялася служити їй. І тільки зараз, побачивши срібного дискобола…