Час минав. Нічого цікавого на станції не відбувалося, і підполковникові пригадався дивний сон, який і досі, здавалося, не вивітрився з голови…
… Сьогодні Дмитро Іванович Коваль прокинувся зненацька немов від поштовху. Таке з ним траплялося, коли ночував в управлінні або перебував у відрядженні.. Але цього разу так різко прокинувся у своєму домашньому кабінеті, на старому дивані, де звик спати від того дня, коли померла дружина.
Розплющив очі і не відразу зрозумів, де він: ледь помітні у досвітній імлі предмети мали химерні, незнайомі контури. Та ось упізнав книжкові полиці, обриси письмового стола, крісла, а в прямокутнику вікна, — немов картина у рамі, — могутній горіх.
Голова його ще не звільнилася від інших картин, від іншої обстановки, серед якої побував у сні. Що ж це йому марилося?
Напружуючи пам'ять, Коваль виразно уявив якусь дуже знайому забруковану вулицю, а на ній будинок, притулений до пагорба, ґанок, складений з двох пласких каменів. Звідки так добре знає цей будинок, кожний камінець на вулиці? Адже ніколи тут не був!..
Тільки у снах, які повторювалися час від часу, він ходив цією вулицею, по-хазяйському відчиняв двері у хату і, — що найбільш дивно, — зустрічав людей, які, виявлялося, добре знали його і яких він теж знав, хоч ніколи не бачив у житті! Ці люди чекали на нього, мовби лише кілька хвилин тому він покинув їхнє товариство…
Кажуть, що сон — дзеркало реального життя, тьмаве, хистке відображення думок людини, щоденних хвилювань, почуттів, настроїв. Кажуть, що сон — це минуле. І не тільки минуле. А ще й віщун наступних подій.
Але це тільки гіпотези: наукові, фантастичні і, зрештою, — просто марновірство… У сні можна незвичайно відчувати, знати, розуміти, переживати: терпіти нестерпний біль, бачити те, що сховано від ока, передчувати далекі події, чути, як розмовляють трави і квіти, спостерігати, як змінюють свої властивості звичайні предмети; у цьому світі людина може битися з чудиськами, ставати йогом, чарівником-волхвом або навіть птахом чи рибою…
Втім, хто не бачить сни? Сни, в яких відзеркалено і минуле, і сучасне. Але найбільшим дивом цього нереального світу для Коваля були все ж таки не хисткі картини і химерні відчуття, а оці знайомі незнайомці. Він зустрічався з ними як з давніми друзями і кожного разу силкувався згадати, де раніше бачив їх, хто вони, як їх звати; так само як намагався осягнути, звідки знає цю хату з підмурком, меблі і речі у кімнаті…
А може, це просто плетиво далеких перших вражень, може, це тягнеться із забутого дитинства, від неусвідомлених мрій?
Перші враження! У кожної людини свої: у одного — піч, розмальована синіми і червоними квіточками та півниками, у другого — живий півень, красень, що гордо походжає подвір'ям, ще в іншого — ліс соняшників, садок за хатою, джміль, довгі батькові вуса або теплий дотик материнської руки…
На Дмитра Коваля одне з перших яскравих вражень справила рідна вулиця. Довга, барвиста, з будинками, наче намальованими на тлі голубого неба, вулиця вразила ще не зміцнілу, жадібну дитячу душу і навіки вкарбувалася у пам'ять. Може, саме тоді і побачив він за якимсь поворотом кам'яний будиночок з підмурком, що тепер приходить у сни? Адже ця найбільша у містечку вулиця й справді була забрукована…
«Дивно, що сон так схвилював і запам'ятався, — думалося підполковникові. — Може, він приходить тоді, коли я перевтомлений, нерви напружені і шукають відпочинку?..»
Потім, пощипуючи зірване листячко, Коваль згадав про доньку, але, коли біля неї пригадався і Валентин Субота, думки мимохіть почали повертатися до справи, до розслідування, до отамана Гущака і його вбивці.
Убивця все одно прийде, мусить прийти… і фініта ля комедія!..[5] Він, підполковник Коваль, як завжди в кінці розшуку, відчуває непереборну втому і безсилля і з дозволу комісара два-три дні не з'являтиметься в управлінні, а буде копатися в садку або поїде на риболовлю…
Але злочинець не приходив.
Час минав, ранкове сонце підбилося вгору, в альтанці потемніло. У будинку відпочинку закінчився сніданок, і відпочиваючі галасливо грали у волейбол.
Убивця не приходив. Коваль намагався проаналізувати його почуття. Все виходило на те, що злочинець перебуває у шоковому стані, що у нього, як у загнаного звіра, діє зараз тільки інстинкт самозбереження. Підкоряючись йому, убивця, всупереч логіці, буде кружляти поблизу місця трагедії. Він не заспокоїться, поки не пошукає втрачену річ, яка може стати доказом проти нього. Він мусить з'явитися!..