Але він не з'являвся… Сумніви почали заповзати в душу Коваля. Він залишив альтанку і попрямував на вокзал. Приїхати раніше від нього і Андрійка злочинець не міг — йому потрібне денне світло. Чи, може, вирішив відкласти, на завтра відвідини станції?
Ні, Коваль був певен, що убивця постарається якнайшвидше знайти те, що загубив тут…
І все ж він не приходив забирати свою річ. Невже у розрахунки вкралася помилка?.. Спочатку лейтенант Андрійко знайшов біля колії ґудзик, відірваний «з м'ясом», як виявилося, із куртки старого Гущака. Це свідчило про борню між жертвою і убивцею. Після цього з'явилася переконаність, що від злочинця на місці події теж щось залишилося… І вони знову шукали, оглядали усі кущики понад шляхом, поки не знайшли шийку від пляшки із слідами крові і волосся убитого…
«Ні, він прийде! — уперто думав підполковник. — Він не може не прийти!»
На вокзалі-Коваль відпустив лейтенанта поснідати у малюсінький, наче іграшковий, привокзальний ресторанчик, а сам вдовольнився склянкою газованої води.
Він подзвонив в управління і попросив відповідати будь-кому по телефону, що він на нараді. Потім знову чергували. До обіду. Невиспані, розморені спекою, по черзі пообідали у тому ресторанчику, і Коваль легко прочитав на обличчі лейтенанта, що пора їм забиратися звідси, бо все одно нічого не висидять.
— Він прийде, — запевняв підполковник свого молодого помічника, — не може не прийти, Остапе Володимировичу. І неодмінно сьогодні, до вечора…
Але він не приходив…
Уже сонце почало ховатися за високі гострі верхівки сосон, коли Коваль побачив, як повз колії ідуть два чоловіки. Серце відчуло поштовх, немов щось ударило у груди.
Але їх було двоє, а не один! Решетняк і Козуб!
Вони минули вокзал, недовго постояли на стежці, потім потисли один одному руки, і Решетняк повільно рушив через шосе. Незабаром його невисока кремезна постать зникла за муром санаторію.
Козуб постояв кілька секунд, а тоді оглянувся і швидким кроком попрямував уздовж колії. Він пройшов небагато, зупинився і почав оглядати високу траву, кущики, що відокремлювали територію залізниці від селища.
У Коваля застукала у скронях кров. Можливо, після цілоденного виснажливого чергування підвищився тиск. Він внутрішньо напружився, немов перед стрибком, і повільно рушив до колії, де нишпорив юрисконсульт.
Лейтенант Андрійко, який теж помітив Козуба, стежив за підполковником і, коли той змахнув рукою, попрямував услід.
Коваль майже впритул наблизився до захопленого розшуками юрисконсульта. Той раптом обернувся і завмер.
— Шукаємо? — спитав Коваль.
— Шукаємо, — автоматично відповів юрисконсульт.
— Не варто, — сказав підполковник. — Ми уже все знайшли…
Козуб тяжко передихнув і, трохи отямившись, сердито спитав:
— Чого вам від мене треба?!
— Невеличкої нагороди за терплячість, за цілоденне чекання вас. Відповіді на одне тільки запитання…
Юрисконсульт усе ще вирячував очі на Коваля.
— Нащо ви це зробили?
Козуб пополотнів і похилив голову. Потім підвів озлоблений погляд на підполковника, і глибокі довгі зморшки на його обличчі стали ще глибші — як шрами.
— Я не вбивав.
— На що ви його вбили? — повторив своє запитання підполковник.
Юрисконсульт, помітивши лейтенанта Андрійка, буркнув:
— Будемо говорити без свідків.
Коваль відійшов з ним на кілька кроків.
— Цей старий, коли побачив, що криївку розкопано, зовсім збожеволів, — почав Козуб. — Я пояснив, що це сталося в Лісовій давно, випадково, коли копали зрошувальні траншеї. Але він не хотів слухати, лементував, що це моя робота, нібито я знав, де сховано скарб. Він кинувся на мене, вчепився у горло, я ледве відірвав. А тут електричка. Старий погано тримався на ногах і упав. Потоком повітря його затягло під колеса…
Підполковник зітхнув.
— І все ж таки: за що ви його вбили?
— Слухайте, Коваль, на біса вам ця морока все одно нічого довести не зможете…
34
… Господар кабінету, навпроти якого за столом сидів інспектор Козуб, був без жодних відзнак, хоч займав високе становище у Наркоматі внутрішніх справ. Все в ньому свідчило про звичку наказувати, розпоряджатися.
Козуб не спускав очей з цієї людини. А господар кабінету не дивився на Козуба, і інспектор карного розшуку хоч і сидів у м'якому фотелі, але почував себе так, мовби виструнчився перед начальством.