— Колодуб працював у Наркоматі внутрішніх справ…
— А більше вам нічого не говорить це прізвище?
Козуб знизав плечима. Очі його все ще нишпорили вздовж рейок, по смузі кущів, наче він і досі не втратив надії розшукати свою пропажу.
— Колодуб був головою комісії по чистці міліції у двадцять третьому році?
— Яка вам різниця?! — вихопилося у юрисконсульта.
— Ви у нього теж проходили чистку. І залишилися… А де він потім подівся?
— Я не біограф цього Колодуба.
— Гаразд. Не будемо сперечатися… Скажіть, хто, крім вас і Гущака, був присутній на нічній нараді в кабінеті керуючого банком Апостолова?
Козуб тільки очима блиснув.
— У грудні двадцять другого року, напередодні пограбування, — уточнив підполковник.
Юрисконсульт не підводив голови.
— Той самий Колодуб?
Довгі тіні від Коваля і Козуба пролягли через рейки. По цих тінях, ревучи сиреною і постукуючи на рейках, пробігла електричка.
Обоє почекали, поки стихне гуркіт. Коли поїзд пройшов, Коваль знову спитав:
— То чому ви вбили Гущака?
— Старі рахунки… як вам тепер відомо, — нарешті видушив із себе Козуб.
— А точніше…
— Він не мав права приїжджати… Я вже не той Козуб, який наробив колись помилок. Я не хотів повторювати їх.
— А він примушував?.. — Коваль не зміг приховати іронії.
— Йому не треба було приїжджати, — вперто повторив Козуб.
— Ви його боялися?
— Боятися не боявся…
— Він багато знав.
— Не дуже.
— Досить, щоб викрити вас. Знав усі перипетії цієї історії… Поки він жив у Канаді, ви тут хитрували, прикидалися чесною людиною, зробили кар'єру. Зрештою, вас розкусили, вигнали з партії, але про вашу участь у пограбуванні банку ніхто не взнав, і вам вдалося притаїтися юрисконсультом на маленькій фабриці. Тепер реемігрант Гущак міг і цей ваш останній затишок зруйнувати… Певно, пригрозив, що розповість, як за завданням есерів ви прикрили справу і допомогли йому перебратися за кордон…
— Це був бандит, — жалібно промовив Козуб. — На совісті Гущака не одне людське життя… І якщо катюга одержав по заслузі…
— Ви знаєте, що не мали права чинити суд і розправу…
— Він приїхав, щоб відкрити сховку і добути у Радянської влади відпущення гріхів. Але, коли побачив, що її давно розкопано, буквально оскаженів, накинувся на мене, начебто я розкрив таємницю. Ледве одірвав від горла… Шкода, що не зняв тоді слідів, такі синці були!.. А тут — поїзд, ну, і затягло його… А можливо, й сам кинувся — вже стемніло, я не придивлявся, не до того мені було — руки й ноги тремтіли… Чого він приїхав сюди, де стільки пролив крові, стільки шкоди зробив!..
— Розкопану схованку Гущак побачив за чотири кілометри звідси, а оскаженів і вчепився у горло тут, на станції? — глузливо зауважив підполковник. — Довго розкачувався!..
— Французи кажуть: «Хто тільки справедливий, не більше — той жорстокий…» Я не вбивав… Це нещасливий випадок. Повірте мені як землякові, як людині, яка в дитинстві одну воду з вами пила, своїми ногами стежки вам торувала…
— Так, — зітхнув Коваль. — Ваше дитинство теж буде судити вас, Козуб. Воно завжди з нами, береже нас і судить від імені нашого народження. Воно постійно питає, для чого народилися на світ… Наше дитинство і рідний край… Мені дуже прикро, що ви мій земляк… Хоч земля родить однаково і хліб, і бур'яни…
— Боже мій, які сентименти! Яка пустопорожня балаканина в устах такого міліцейського вовка! Я весь час слухав ваші теревені і дивувався… Думаю так, громадянине Коваль, — несподівано твердо промовив юрисконсульт, — раз ми не договорилися, розійдемося і будемо вважати, що корпус делікті[6] немає… Довести протилежне все одно не зможете.
— Де ви стояли з Гущаком?
Козуб знизав плечима.
— Ну, наприклад, отут, де зараз стоїмо.
— Проведемо слідчий експеримент на цьому місці, перевіримо, чи може повітряна хвиля затягти під колеса дорослу тверезу людину.
— Ніякі експерименти вам не допоможуть.
Підполковник обернувся. Вже зовсім звечоріло, і станційні будівлі ледь угадувалися у свинцевій сутіні. Навіть обличчя лейтенанта Андрійка, який прогулювався за кілька кроків від них, розпливалося блідою плямою.
— Ви заарештований, громадянине Козуб, — неголосно сказав Коваль. В ньому вже все вщухло, визначилося, він пережив хвилювання і біль і мав перед собою тільки злочинця, якого мусив відвезти в управління…
— Ви не смієте! — скрикнув юрисконсульт.
— Не кричіть, — втомлено проказав підполковник. — Замовкніть, будь ласка. Мені зараз тяжко і гидко вас слухати…