Лейтенант Андрійко знайшов тут скалки від пляшки, якою вдарили Гущака. На її шийці були відбитки руки. Ми довго не могли здогадатися, де шукати цю людину. Але тепер залишилося тільки взяти у вас відбитки пальців і співставити…
Десь далеко між лісових пагорбів народжувалося якесь шамотіння. А тут, неподалік станції, тихо-тихо заспівали рейки…
— Ви міцно стискали пляшку. Після того, як ударили Гущака, у ваших руках залишилася шийка, і ви її закинули у кущі. У вас справді тремтіли руки й ноги, і ви побігли звідси, зовсім забувши про розбиту пляшку…
Козуб стояв, заплющивши очі і ледь похитуючись.
Тим часом рейки співали все дужче й дужче. Гуркіт став наростати, напливати на станцію, глушити дзвінкий спів рейок. І ось десь далеко, з-за лісового повороту, вискочив невидимий у темряві поїзд — наче спалахнула нова зоря у чорному небі. Потім могутній прожектор яскравим язиком лизнув рейки біля ніг Коваля і Козуба і враз запнув усе небо, всю землю сліпучим неправдоподібним своєю яскравістю вогнем.
Тіні від постатей Коваля і Козуба, спочатку ледь окреслені, стали чіткі й довгі, лягли на рейки, а потім вкоротилися і метнулися вбік.
Машиніст електропоїзда помітив людей біля колії і дав попереджувальний гудок. Перекриваючи гуркіт поїзда, сирена проспівала вдруге.
У світлі прожектора Коваль глянув на свій наручний годинник.
— Це та сама електричка о дев'ятій п'ятдесят, — сказав він юрисконсульту, — під яку ви штовхнули оглушеного Гущака… Ходімте.
Козуб, затуливши лице руками, раптом заплакав. У гуркоті пропадали всі звуки, але Коваль побачив, як враз похилилися і затрусилися плечі старого, і колишній юрисконсульт, немов у чаклунській метаморфозі, перетворився на мізерного дідка-гнома.
Коваль глянув на жалюгідного чоловічка, над яким він височів, як невблаганна доля, і йому не те що жаль його стало, а так недобре, ніби ненароком наступив і роздушив слизьку жабу.
Козуб забрав руки від обличчя, і очі його у світлі прожектора виблиснули нелюдським вогнем.
Поїзд широкими фарбованими грудьми, осяяними світлом, швидко і легко насувався на них. Сирена заспівала ще раз, протягло і гучно.
Козуб щось прокричав, але за сиреною підполковник почув тільки: «… Експериментів не буде!»
Коваль повернувся і жестом покликав до себе Андрійка. І цієї ж миті побачив, як лейтенант одним стрибком сам кинувся до них.
Та було пізно. Козуб рвучким рухом уже натяг на голову піджак і, опустившись навколішки, немов пірнув під колеса поїзда.
Сирена не переставала гудіти. Вагони легко, наче пританцьовуючи, промайнули повз Коваля і Андрійка, освітивши їх яскравими вікнами. Останній загойдав червоними застережними вогнями, і навколо враз упала темінь, ледь розсіювана далеким світлом станції.
Сирена нарешті замовкла.
— Експериментів таки не буде, — пробурмотів Коваль не зрозумілу лейтенантові фразу. — Біжіть, Андрійко, на станцію, візьміть сержанта, нехай організує охорону трупа, і подзвоніть в управління. Доведеться на якийсь час зупинити рух поїздів…
Київ,
1971–1972
