— Стратегічної дії ракети?
— Я присягу давав.
Коваль посміхнувся.
— Ну, правильно. А дідові своєму теж не розповідали?
— Ні.
— І він не цікавився?
— Ні.
— А чим цікавився?
Василь знизав плечима.
— Мене звати Дмитром Івановичем. Дмитро Іванович Коваль.
Василь зрозумів підполковника. Брови розійшлися на переніссі, і обличчя з насупленого і злого стало жалісним.
— Можете мене так називати… по імені, батькові. — Підполковник перехилився через стіл, витяг з шухляди пачку «Біломору». — Палите?
— Ні.
Коваль запалив цигарку і розглядав крізь легенький серпанок диму свого співбесідника.
— У вашій сім'ї не чекали приїзду діда Андрія?
— Я взагалі не знав, що він є на світі.
— А мати?
— Сказала, що дід замолоду виїхав за кордон. І там ніби пропав безвісти.
— А чого поїхав? На заробітки?.. Чи утік?..
Василь відвів очі:
— Якась забута історія. Подробиць не знаю.
— І дід нічого не розповідав?
— Ні.
— Не цікавилися?
— Спитав. Він тільки махнув рукою: «Іншим разом».
Коваль задумливо збив попіл.
— Але щось таки розповідав про свою молодість?
Запала довга мовчанка. Вона гнітила Василя. Кожний сторонній звук немов торкався оголених нервів. Десь унизу під вікном м'яко забурчав мотор «Волги», над містом стояв невиразний гомін. Він хвилями накочувався у просторий кабінет, де сиділи співрозмовники. Василь хвилювався. Адже є що сказати підполковникові, не те що тому… слідчому. — Має добиватися звільнення, поки не засудили.
— Дід говорив, що спочатку жив у Вінніпегу…
— Це, значить, у двадцятих роках?
— Певно.
— Приблизної лати його виїзду не знаєте?
— Десь після громадянської війни.
— Він брав у ній участь?
— Не говорив… Але тоді мало кого події не зачепили.
— І на чиєму боці?
— Думаю, якби на нашому, то повернувся б раніше або й зовсім не виїжджав.
Коваль у думці схвалив відповідь, а вголос сказав:
— Усяке бувало. Ну, розповідайте далі.
— Працював він на хазяїна-фермера. Закохався в його дочку. Той не дозволив одружитись із зайдою, вигнав діда. Він став працювати на будівництві, навчився професії, добре заробляв. У Канаді робочі руки тоді в ціні були. Потім одружився на попівні… З дітьми, казав, не поспішали… Спочатку хотіли маєток нажити. Відкрив свою крамницю, купив машину, кару, по-англійському…
Одного разу поїхав із дружиною у турне до Америки. Шляхи у них чудові, машини високого класу, швидкість у сто миль не відчувається. І от на великій швидкості не зміг загальмувати. Тому, що їхав скраю, вискочив на обочину і вдарився об дерево. Жінка загинула, а він потрапив до лікарні… Рік пролежав, розорився, лікування і ліки там дорогі… На залишки жінчиного посагу купив крамничку. Нову сім'ю завести побоявся, та й постарів, так і лишився самотній… Оце і все, що знаю про діда.
Підполковник Коваль пригасив цигарку, постукав пальцями по столу.
— Що вам найбільше запам'яталося з його розповідей? Що вразило? Якісь деталі…
Василь не знав, як відповісти.
— Ну, про церкву… — промовив нарешті.
Очі Коваля заблищали так, ніби й справді його зацікавило становище церкви в Канаді.
— Дід вірив у бога?
— Замолоду не вірив. А як одружився на попівні, мусив до церкви ходити. Правда, церква там не тільки для відправ та моління. Вона у них і клуб, і ділова контора, і місце відпочинку. Будуються модерно, з бетону і скла, як палаци. Внизу, у підвалі, неодмінно кав'ярня…
— Мови не забув?
— Вважав, що не забув. Але розуміти його було нелегко. Весь час плутав українські слова з англійськими: «Узяв, — каже, — кару, та й поїхали на тур до Америки». Або скаржився: «У великих містах часто немає де запаркувати кару», — поставити, значить, машину. Та й українські слова у нього із діалектів, бо тамтешні українці здебільшого вихідці з Галичини, з Карпат. Дуже відчутно їхній акцент.
— А числівники як вимовляв?.. Ну, наприклад, скільки, казав, привіз доларів, скільки там, у банку, залишилося?
— Про гроші я з ним не розмовляв! Мене вони не цікавили, — стрепенувся Василь і затим замовк, знову вперто втупившись у підлогу.
— А все-таки знали про них?
— Знав. Сертифікат на п'ять тисяч доларів. І там у банку залишилося стільки ж…
Хлопець замовк. Коваль більше нічого не питав.
— Він сказав, що виїхав колись з України голий як бубон, хоч тут у нього залишилися мільйони…
Коваль посміхнувся.
— У двадцятих роках усі були мільйонерами. Коробка сірників коштувала кілька мільйонів.