— Ні, говорив про справжні гроші.
— Звідки могли у нього взятися? Не знаю.
— Не питали, чого стільки років там прожив? І за мільйони свої забув.
— Спочатку хотів повернутися, але на квиток в Європу треба було заробити добрі гроші. А вже як одружився, то покинув і мріяти… Коли німці на нас напали, допомагав Радянській Армії, говорив, що був членом якогось українського товариства, яке провадило збір коштів на медикаменти для наших шпиталів…
— А знаєте, чому він повернувся сюди? — раптом промовив Коваль з такими інтонаціями у голосі, ніби сам чекав нагоди розповісти про це Василеві.
— Не знаю. Мати лаялася: принесла лиха година на нашу голову бандита…
— Кого, кого?
— Інший раз, як розсердиться, — зам'явся Василь, — то не дуже вибирає слова… Такий характер. Але що там діялося під час революції чи після неї… — Він знизав плечима. — Мене у ті часи й на світі не було.
Слово «революція», вимовлене Василем, чомусь запам'яталося Ковалю. Несподівано відчув, ніби натрапив на якийсь шлях. Дуже невиразне, інтуїтивне відчуття. Таке, певно, буває у капітана, коли судно, підхоплене хвилею, знімається з мілини і виходить на вільну воду, де могутня течія потягне корабель у відкрите море.
Підполковник підвівся, намагаючись упіймати невиразну думку, що наче кружляла над ним, то наближаючись і дратуючи своєю близькістю, то вмить відлітаючи на недосяжну відстань.
— Виходить, він за своїми мільйонами повернувся? — здавалося, якесь осяяння зійшло на Коваля. Але, глянувши на насупленого юнака, відразу теж відчув себе хлопчиськом, який, вигадує дурниці.
— За мільйонами, які ми з мамою ховали?!
Ковалю здалося, що юнак навіть посміхнувся. Спитав суворо:
— То невже дід нічого не говорив у сімейному колі про причину повернення?
— Казав, що знудьгувався за батьківщиною. Понад сорок років у Канаді прожив, а все одно — чужина. Таких тополь, таких верб, такого підсоння і повітря, як на Ворсклі чи Дніпрі, казав, ніде нема. Вмерти хотів на рідній землі…
Обидва подумали приблизно одне й те ж і помовчали.
Коваль зупинився біля вікна. Уже не відчував себе капітаном, корабель якого випливає на чисту воду. Його оточували тільки мілини, банки, рифи, через які не бачив шляху.
— І хто ж, по-вашому, міг убити Андрія Гущака? — спитав несподівано для Василя, підступивши ближче до хлопця, вглядаючись у нього чіпким поглядом. — Хто?
Василь стрепенувся. Цього запитання він не боявся. Чекав на нього весь час, відтоді, як переступив поріг кабінету, навіть раніше, — від тієї хвилини, коли його вели на допит. Він чекав на нього і нервував, що підполковник манівцями минає головне, заради чого ведеться допит. Спочатку зрадів, що тим часом має можливість заспокоїтися, погасити перше хвилювання, але, коли вільна розмова затяглася, почав хвилюватися, що не встигне поскаржитися на слідчого, який явно намагається звинуватити його в убивстві. Силою волі узяв себе в руки.
— Я не вбивав.
«А може, всі оті теревені про Канаду були потрібні лише, щоб притупити його пильність і заманити у пастку?!»
Від цієї думки хлопець злякано зіщулився у кріслі, кинув злий погляд на Коваля.
— Подумайте разом з нами, хто це міг би вчинити.
— Несправедливо запідозрений буде підозрювати увесь світ!
— А ви трохи менше візьміть, ніж увесь світ… Зрештою, це дуже важливо для вас…
— Інакше мені не виплутатись. Так?
Коваль глянув з вікна. Внизу, на тротуарі, стояла дівчина, що її Василь Гущак назвав своєю нареченою, дівчина, з якою він зустрівся того трагічного вечора біля інституту і яка могла засвідчити його алібі лише від двадцять третьої години.
Ця дівчина тепер часто стояла зранку біля Управління внутрішніх справ, ніби чекала, що ось-ось виведуть її нареченого. Вона заважала підполковнику зосереджуватися. Іншим разом здавалося, що то стоїть донька, чекає його.
Василь підвів голову.
— Значить, знову в підвал? Я вимагаю, щоб мене випустили! Це незаконний арешт.
— Випустити тепер вас непросто, — повільно, немов роздумуючи, відповів підполковник.
— Посадити, звичайно, простіше.
Коваль подумав, що серед молоді зустрічаються такі, що до всього ставляться із злою іронією. Це здебільшого натури нестійкі, які за іронічними вигуками ховають свою слабкість, помилки, а іноді й злочини. Чи й справді юнак, який сидить перед ним, такого кволого гарту, чи його тон свідчить, що він тут уже зневірився
— Посадити теж нелегко. Ви самі дали слідчому підстави для цього. Приховували свою поїздку з дідом. Коли знайшли у вас другий квиток, заперечували, що намагалися його знищити, що самі подерли на клаптики. І, нарешті, не хочете допомогти встановити ваше алібі. Адже це на вашу користь, а ви поводитесь так, наче встановлення алібі для вас гірше, ніж звинувачення в убивстві. Ваша поведінка і дала підстави слідчому просити у прокурора санкції на запобіжний арешт. І тепер ніхто, крім них, не має права його скасувати, — підполковник помовчав. — Слухайте, а може, це у вас оті хлоп'ячі упередження: не вплутувати друзів, щоб їх не турбував слідчий?.. Може, ви приховуєте ще якусь зустріч із товаришами або з дівчиною? — Коваль пильно глянув на Василя.