Очі Лесі почали наповнюватися слізьми. «Як можна таке радити!»
Коваль і сам розумів, що це той випадок, коли логіка нічого не варта, коли почуття змінюють і обриси речей, і кольори, і світ стає урочистим, як етюди Шопена, або чорним, як грозова ніч. Він шанував у людині такі почуття, хоч і розумів, що вони не завжди ведуть до щастя… На мить уявив на місці Лесі свою Наталку і розсердився на себе: ідіотська розхристаність думки!
— У вас є батьки?
— Ет! — махнула рукою, їй зараз не до них. I Коваль проти волі ревниво подумав, що батьки завжди на другому плані і в радості, і в горі. — Але ж він не винний! — вперто сказала Леся. — Він не міг такого зробити!
— Хто «він» і що «не міг зробити»? — за професійною звичкою уточнив підполковник.
— Василь!
— Це зараз встановлює слідство, — ухилився від відповіді.
— Випустіть його! — в очах Лесі наївне благання. — Я можу поручитися. Адже він не винний! І ви самі знаєте… — Від хвилювання у неї судомило горло, і закінчила вона гірко, пошепки: — Нащо ж замкнули його?!
— Витріть очі, — сказав Коваль, наливаючи води у склянку. — І не хвилюйтеся. — Він і сам вважав, що Субота погарячкував, добиваючись санкції на арешт запідозреного хлопця. — Я теж сподіваюсь, що він буде дома.
На подив підполковника, Леся тільки сумно похитала головою:
— У вас немає більше кого засудити.
«Ну й ну! — подумалося Ковалю. — От тобі й роз'яснювальна робота серед населення! Скільки збирають людей лекції працівників міліції, прокуратури, суду, а, зіткнувшись з практикою, отаке дівча починає вірити, що міліція «як не знайде злочинця, то вигадає його». До того ж для неї все в одній купі — і міліція, і прокуратура, і суд. Одна помилка, один необережний крок, і в людини на все життя створюються неправильні уявлення, які, немов епідемічна хвороба, передаються іншим. І тоді вже годі зарадити найкращою лекцією…»
Вирішив не розтлумачувати нічого. Враження буде сильніше, коли саме життя спростує її. Удав, ніби не звернув уваги на слова дівчини.
— Того вечора Василь вам не розповідав про цю трагічну історію?
— Як же він міг розповідати, коли сам нічого ще не знав! На вокзалі дід живий був, — пронизливо глянула на підполковника.
— А на другий день?
— Ми більше не бачилися.
— Шкода Як думаєте, де він блукав того вечора? Перед тим як зустрівся з вами.
Леся знизала плечима.
— А з ким він товаришує, крім вас?
— Не знаю Ми з Василем недавно дружимо, з весни.
— Значить, кілька місяців?
— Так.
— Ви цілий вечір були тоді в інституті на зборах?
— Так.
— Це зібралися студенти, які нікуди не виїхали на літо?
Леся підвела на підполковника насторожений погляд, глянула на кольорові колодочки орденів, на значки. До чого він веде? Адже все, що знала, розповіла, коли вперше її викликали сюди.
— Повторимо задачу, — знову заговорив Коваль. — Василь Гущак о вісімнадцятій годині поїхав із своїм дідом на приміський вокзал. Пізніше цього діда — Андрія Гущака — знайшли на Лісовій зарізаного електричкою. За словами Василя, дід поїхав у Лісову сам, а він повернувся у місто, де зустрівся з вами, біля інституту, о двадцять третій годині. Так? Саме в цей час закінчилися збори, на яких ви були і з яких не виходили. Він уже чекав на вас?
— Сказав, що чекає давно. Навіть сердився.
— Хвилин десять. Чи довше?
— Скільки — не говорив. Але, видно, довго, бо дуже знервувався.
Коваль посміхнувся:
— У закоханих хвилини чекання дуже довгі. Особливо, коли давно не бачилися.
Леся нахилила свою пишну голову, закручену житньою косою і перев'язану широкою брунатною тасьмою.
— Ми і вдень бачилися, — сказала вона. — Зранку були на пляжі.
— Гм… Раніше ви про це не згадували.
— Хіба важливо?
— До котрої години були разом?
— До обіду. Десь о третій він поїхав додому, і зустрілися вже ввечері… Це дуже важливо?
— На жаль, не дуже, — відмахнувся Коваль, підвівся з стільця і почав ходити від вікна до столу. — Нам потрібні, головне, оті години, з вісімнадцятої до двадцять третьої. Черговий електропоїзд прибув з Лісової до міста о двадцять другій тридцять сім хвилин. До вашого інституту від вокзалу дві зупинки тролейбуса. Можна і пішки встигнути… Вірно?