Лесі не було що сказати, почуття приреченості охопило її, і очі знову наповнилися слізьми.
— Поїзди того вечора ходили точно за розкладом, жодного не відмінили, — жорстко говорив далі Коваль. — Що можете на це сказати?
Вона й справді не могла чогось заперечити.
— Його бачили з дідом на приміському вокзалі. Проте ніхто не бачив, що він залишився на вокзалі і повернувся в місто. Ми не знайшли таких людей. Ви читали оголошення біля вокзалу?
Леся кивнула.
— Василь каже, що, випроводивши діда у Лісову, він блукав містом. У нього немає алібі, тобто доказів неприсутності у Лісовій, на місці трагічної події, в той час, коли вона сталася, а в слідства є деякі докази його вини. Хоч і не прямі. Розумієте? Інша річ, якби знайшлася людина, яка бачила в цей час його в місті. Але він сам говорить, що нікого із знайомих не зустрів. Хоч це дуже дивно…
— Повірте, — почала Леся, благально склавши руки. — Я добре знаю Василя…
Коваль зітхнув і почав тихенько постукувати олівцем по краю стола.
— Удень на пляжі він не говорив, що збирається їхати у Лісову?
— Ні.
— Поведінка його була звичайною? Може, ви щось помітили?
— Нічого такого.
— Минулого разу ви сказали, що увечері він прийшов на побачення не просто сердитий, а знервований. Чи не точніше було б сказати «сам не свій»?
— Можливо. Не знаю.
— Прошу вас, — м'яко зауважив Коваль, — говорити мені тільки правду. Будьте зі мною відверті. Це потрібно для того, щоб зняти з вашого Василя підозру. Сам він не хоче цього робити і всіляко уникає розмови про ті сумнівні години в місті.
— Так, він був дуже збуджений, говорив невлад, замислювався і не слухав, що я кажу. Ми мало не посварилися того вечора…
— І гуляли недовго?
— Ні. О дванадцятій я маю бути вдома. Він провів мене додому — і все.
— І ви не спитали, чого він такий… скажімо, неуважливий?
— Питала, але він нічого не відповів.
— От бачите, Лесю, не все тут просто, як здається. Значить, щось скоїлося того вечора, щось незвичайне, можливо, непоправне, про що він не хотів з вами поділитися. Адже не буде людина так переживати тільки тому, що довго чекала побачення з коханою.
— Ні, ні! Він не міг те зробити, що ви думаєте!.. — Дівчина затулила обличчя руками. — Я не вірю вам! — Вона підхопилася з крісла… — Ви хочете його засудити!
— Не робіть таких висновків, — заспокоїв Лесю підполковник. — Я зараз просто дещо уточнюю. Для мене, наприклад, важливо, що ви взагалі зустрілися того вечора. Адже алібі об одинадцятій йому не потрібне було, міг і не прийти на побачення після…
— Не говоріть цього слова! — перебила Леся. — Не говоріть, будь ласка! Я знайду людей, які його бачили…
Коваль узяв дівчину за руку і посадив біля себе.
— Мабуть, голку в сіні знайти легше. По-перше, вона є у тій копиці, де шукають, по-друге, від неї не вимагають, щоб вона когось бачила і свідчила… Ми давно шукаємо, — додав після паузи. — Але поки що безуспішно.
Леся зло подивилася на підполковника. Невже він хоче забрати у неї останню надію? Сльози на очах враз висохли.
— Ось так, — закінчив Коваль і співчутливо поглянув на дівчину. — Все ж таки раджу вам поїхати десь відпочити. Канікули не повторюються… А ми тим часом усе знайдемо і з'ясуємо. — Він підвівся.
— До побачення! — сухо сказала Леся.
Коваль зняв трубку телефону і подзвонив вартовому біля входу в будинок, що громадянка Скорик йде від нього.
— І не стійте більше під сходами. Якщо треба побачитися зі мною, подзвоніть внутрішнім телефоном, біля вартового, і вас пропустять.
Він провів дівчину до дверей.
6
Коваль зайшов до слідчого, коли той закінчував розмову з матір'ю Василя Гущака.
Перед Суботою сиділа середнього віку худорлява жінка, одягнена, незважаючи на літній день, у темну, із закритим комірцем, сукню. На очах її, підведених смугами синців, блищали сльози.
Певно, Валентин Субота не дуже вірив її словам, бо тієї хвилини, коли підполковник відчинив двері, вона у розпачі притискала руки до запалих грудей.
— … Присягаюся!.. — долетіло до Коваля.
— І ви завжди викидаєте папірці, які знаходите у кишенях сина? — з іронією спитав слідчий, кинувши короткий погляд на підполковника.
— Я подумала, що то використаний квиток і, звичайно, непотрібний… — не забираючи рук від грудей, пояснювала жінка.