— І завжди рвете використані квитки на отакі дрібнюсінькі клаптики… що наші криміналісти ледве склали докупи, — вже неприховано глузливо продовжував Субота.
Ковалю не сподобалося, як розмовляє той з матір'ю Василя. Він мовчки сів на стілець у кутку кімнати. Жінка, яка на мить повернула голову, певно, відразу й забула про нього. Усе для неї, як у фокусі, зібралося зараз у молодому, стрункому слідчому, не набагато старшому за її Василя, але в руках якого була їхня доля, життя і смерть і який видавався їй всемогутнім і грізним.
— Механічно якось…
— На такі дрібні клаптики?
Вона промовчала.
— Ви тривожитеся за долю сина… — промовив Субота — Звичайно, ви мати. — І в голосі слідчого при цих словах забриніла така щира повага не тільки до самого поняття «мати», а, певно, й до цієї зляканої, стривоженої жінки, що нагадувала підстреленого птаха, що Коваль простив Суботі іронію, якою він щойно обстрілював Гущакову. — Але не думайте, — говорив далі слідчий, — що, намагаючись приховати істину, ви допомагаєте сину… Ви шкодите йому! — Субота зробив багатозначну паузу. — Тільки істина встановить, що він непричетний до вбивства, як ви говорите… Отже, це правда, що ви самі порвали квиток?
Жінка знову притисла руки до грудей і закивала.
— А чого вам так захотілося знищити й цей квиток, чого ви злякалися?
Вона заплакала…
Зрештою, крізь сльози в неї вирвалося: якесь незбагненне почуття страху охопило її, і вона почала нишпорити по кишенях синового костюма.
— Того костюма, в якому син їздив у Лісову із дідом Андрієм Гущаком?
Вона кивнула. Це було щиросердно, і Субота, як і підполковник, розумів це. Він спитав, уточнюючи:
— У вас з'явився страх за сина?
Вона витерла уже вологим носовичком очі. Звичайно, за сина, а за кого ж?
Субота швидко писав протокол.
— Ви боялись, що він міг щось зробити дідові?
— Ні, ні! — жінка рішуче заперечила.
— Даруйте, я не точно висловився. Ви, певно, боялися, що на нього можуть подумати, ніби це зробив він.
Жінка підтвердила.
— А чого саме на нього могли подумати?
У Гущакової вистачило підсвідомої обережності не відповісти на це питання.
— Добре, — не наполягав слідчий. — Значить, так ї запишемо: квиток подерли на клапті ви, бо побоювались, що коли знайдуть, то підозра у вбивстві впаде на вашого сина Василя. Так?.. А чого саме він мав потрапити під підозріння, на це запитання відповісти відмовилися.
Жінка відчула, як якісь невидимі нитки починають обплутувати її, і вона не може розірвати їх.
Субота кинув переможний і водночас запитливий погляд на підполковника. Спочатку поява Коваля не викликала в нього ентузіазму — чомусь розгублювався при ньому, а це заважало внутрішній зосередженості, такій потрібній слідчому під час допиту, — та зараз був радий продемонструвати своє уміння.
Проте Коваль сидів нахмурений. На його думку, це був не тріумф слідчого, а заборонений удар, який той наніс недосвідченій жінці.
Щоправда, сьогодні усе дратувало Коваля і не подобалося йому. Навіть кімната офіцерів карного розшуку, в якій розмістився із своїми папками Субота і яка вражала казенністю.
Підполковник вважав, що приміщення міліції, особливо кабінети офіцерів розшуку і слідчих, де часом вирішуються питання життя і смерті людини, повинні мати строгий і водночас урочистий, ошатний вигляд. Тут розкриваються душі і приходить цариця Істина… Він був упертий у цих поглядах, сварився із господарниками, але начальство грошей на кабінети не асигнувало, а дехто з колег і відверто кепкував з цього.
— Дозвольте мені, Валентине Миколайовичу, — звернувся підполковник до Суботи, відірвавши знудьгований погляд від сірих стін.
У слідчого ще не розвіялося почуття задоволення собою, він милостиво кивнув підполковнику.
— Скажіть, — звернувся той до жінки. — Ваш син і дід, що раптом з'явився у вашій сім'ї, жили дружно?
— Вони як слід ще й не познайомилися, коли ж було їм сваритися…
— А що ви можете розповісти нам про Андрія Гущака? Вона знизала плечима. Потім огляділася, не знаючи, кому
відповідати, хто старший тут, хто краще зрозуміє її.
— Певно, вам більше про нього відомо.
— Дещо, звичайно, відомо, — підтвердив Коваль. — Відомо, наприклад, що ви неприязно зустріли родича, — сказав далі, викликаючи жінку на відвертість
— Який родич! — обурилася вона. — Я навіть не знала про його існування. Михайло, чоловік мій, говорив, що батько його, Андрій Гущак, у двадцятих роках покинув сім'ю і десь пропав. Думали, загинув. Тоді неспокійно було на Україні. Та й хто він нам? Чужа людина, звалився, як сніг на голову. Радіти не було з чого.