— Могли не приймати…
— І не прийняла б нізащо. Так от Василь… Батька не знав. А тут раптом — дід. Наполіг, щоб дала притулок.
— Гущак і свою хату міг побудувати.
— Ми його гроші не рахували. Нам вони не потрібні. Що там у нього є, нехай держава забере…
Субота, вирішивши, що Коваль питає не те, що треба, відводить розмову у небажаний бік, незадоволено глянув на нього і демонстративно закашлявся.
Проте підполковник ніби не зрозумів його.
— Чоловік розповідав що-небудь про свого батька?
— Не дуже пам'ятав. Малим втратив. Казав, якісь темні справи у нього були… Через те десь його і вбито…
— А він, значить, утік за кордон, живий.
— Утік, — погодилася жінка. — І не знаю, чого повернувся…
Жінка розговорилася і, здавалося, трохи забула за свої страхи.
— Кажете, «темні справи» були? — підтримував розмову Коваль. — Пригадайте, може, щось більше розповідав ваш чоловік…
Вона похитала головою.
— Чула, що бандит. А «де», «як», «чому» — того не знаю.
— Від чоловіка чули?
— Від кого ж іще!..
— Валентине Миколайовичу, може, запишемо у протокол?
Субота посовав папером по гладенькій поверхні столу, мовби влаштовуючись зручніше, узяв ручку, але не писав.
— Родичі у вашого чоловіка десь є?
Вона знову похитала головою.
— Не знаю, може, і є. Я з ними зв'язків не маю. Ми з Василем тільки удвох на світі…
— І старий не розпитував, не шукав?
— Ні…
— А якихось знайомих?
Жінка і цього не знала. Коваль відкинувся на спинку стільця, знову передаючи естафету бесіди слідчому. Більше, здавалося, нічого не хотів дізнатися від цієї жінки…
І коли вона почала просити Суботу випустити сина, який і комашку не придушить, підвівся і вийшов з кімнати.
7
Леся ледве переставляла ноги, але не йшла додому, — міряла вулиці. Вже було за полудень, і літнє сонце розжарило будинки, асфальт — все дихало спекою. Не помічала цих змін, як уже не помічала й людей, що йшли назустріч.
Чого вона шукала? Вчорашній день?.. Справді, минулий день. Тільки не вчорашній, а той, коли Василь, купивши квиток на електричку, не поїхав у Лісову, а повернувся в місто… Він блукав до пізнього вечора, чекав її біля інституту. І вони зустрілися. Зустрілися, не передчуваючи, що скоро на них упаде отака біда…
Де ходили його ноги? Кого бачили його очі? Де він зупинявся, на що задивлявся? О, якби погляд залишав сліді Але навіть від ніг слідів на тротуарах не було, і Леся, вдесяте повторюючи уявний шлях Василя від вокзалу до інституту і далі по бульвару, зазирала людям в очі — може, зустріне знайомого, такого, що бачив того вечора її Василя…
Вона забула, що й підполковник Коваль не вірив в успіх такої затії, згадувала тільки його слова: «Якби знайшлася людина, що бачила його в той час…» — і сердилася на підполковника, мовби вона блукає не своєю волею, а за його наказом.
Була вона і на вокзалі, стояла на платформі, з якої відходять поїзди на Лісову, мовби виглядала той вагон, під колесами якого загинув Василів дід. Чекала так, наче вагон міг щось розповісти і засвідчити невинність коханого. Але жодного вагона з червоними від крові колесами, жодної людини, яка звернула б на неї увагу і спитала, чого вона так придивляється до поїздів!..
Усі поспішали заклопотані, чужі, байдужі. Яка образлива байдужість людей! Леся раніше не замислювалася над цим. Люди здавалися їй завжди чуйними, уважними, такими, як треба, — одне слово, людьми. А тепер вони наче якісь інші…
Зрештою втомилась і востаннє почвалала з вокзалу вгору до інституту. Минула знайомий сірий корпус свого факультету, над яким зараз звисала обляпана крейдою люлька з двома мулярами… І інститут їй здався не таким, як завжди, а чужим і байдужим.
Вона пройшла повз нього і рушила далі в місто, світ за очі…
Схаменулася на просторому подвір'ї, де її оточили білі постаті — воїн з гвинтівкою, дівчина з серпом… Не відразу втямила, що то не живі люди, а гіпсові. Невже вона у царстві мертвих, і це пам'ятники?.. А он і живі — дивляться на неї, наближаються…
Зрозуміла, потрапила до скульпторів. В інший час, може, й зацікавилася б. А зараз? Як їй байдуже до всього!
Чоловік у довгому, до кісточок, сірому халаті, з молоточком у руці оглянув її з усіх боків.
— До нас прийшла Офелія, — сказав. — Попозуєте нам, Офеліє?
Вона втомлено подивилася на художника, не втямивши, що йому треба.