— Дівчино, складіть руки отак на грудях і попозуйте нам, ми заплатимо, — сказав хтось із людей, одягнених у запорошені білою пилюкою халати.
Здалося, що вони глузують з її горя. Стояла німа, схиливши голову, опустивши руки, і раптом почула голос сторожа, який стежив за нею від самої хвіртки. Він підійшов, постукуючи по камінцях палицею, і кинув тому, хто намагався взяти її за руку:
— У неї ж, мабуть, горе. Облиште її. — І до неї: — Що тобі, дівчино? Кого шукаєш?
Вона підвела погляд, повернулася і тихо вийшла на вулицю, залишивши на подвір'ї здивованих майстрів.
Опинившись незабаром біля їдальні, відчула голод. Від ранку ж нічого не їла. Зайшла. Жодного вільного місця.
Вона проковтнула слину і стала у куток, щоб не заважати, дожидалася, поки звільниться місце за котримсь столиком. Стояла серед гамору, дихала задушним смачним запахом кухні, безпорадна, бліда. Вже зібралася піти, коли побачила біля себе офіціантку. Та мовчки взяла за руку, підвела до столика у кутку, де ставила посуд, спитала, що їстиме.
— Що-небудь…
— Першу, другу страву?
— Пити хочеться.
— Пляшечку ситра і котлети? Або каву? Ви нездужаєте?..
— Спасибі.
Не відчуваючи смаку, поїла і знову вийшла на вулицю. Постояла, не знаючи куди йти, коли в очі впала вивіска: «Юридична консультація». А й справді! Як же вона досі не здогадалася! Де й взялися сили — не пішла, а побігла через дорогу.
Але… Адвокат сказав їй те саме, що й у міліції. Розуміючи стан дівчини, провів її через коридор до дверей.
— Я вам вірю. Але справа не в мені, — продовжував юрисконсульт розмову, повторюючи те, що вже казав Лесі у своїй диктовій кабіні. — Докази, навіть коли вони неправдиві, бувають сильніші від правди. На жаль. Так було ще три тисячі років тому, а може, й раніше… Знайдіть свої докази. Правду теж треба доводити…
Вона механічно кивнула адвокатові і раптом здригнулась від несподіваної білозубої посмішки якогось юнака, що вийшов разом з нею.
— Еге ж. Так було три тисячі років тому, — втрутився він у розмову, почуту в коридорі. — Але за три тисячі років дещо змінилося, дівчино. Тепер правда сильніша від доказів. Тримайся! — І він підморгнув їй на прощання.
Ні, вона недаремно побувала у юридичній консультації. Щось цілий день їй муляло і ніяк не могло оформитися у закінчену думку, а зараз здалося, наче знайшла відповідь на своє тяжке запитання: «Що ж робити?! Як допомогти Василеві?»
Щоправда, їй у консультації нічого нового не сказали. «Шукайте доказів, шукайте людей, які можуть посвідчити алібі вашого Василя». Але сказали це якось інакше, іншими словами, а може, обстановка була іншою, і думки її попливли в новому річищі. В міліції вона боялася — боялася всього: і незнайомих кабінетів, і вартового на виході, і того, з ким говорила. Боялася не за себе, а за Василя: що вони можуть зробити з ним! А тут почувалася вільніше і спокійніше… І коли юрист повторював: «Докази… алібі…» — нова думка зринула в неї.
Може, ця думка кристалізувалася в ній від самого ранку, протягом усього часу, коли ходила по місту від інституту до вокзалу, від вокзалу до інституту по бульварах і майданах? Але тільки зараз зринула і чітко увібрала все у себе: «Микола!»
Мало не вигукнула. Звичайно, Микола! Як усе просто, а вона мучилася! Адже Василь говорив їй на пляжі, що загляне до свого товариша, який живе неподалік інституту.
Звичайно, Микола бачив його того нещасливого вечора!
Коли Леся вибігла на вершечок бульвару Шевченка, сонце повільно котилося вниз, і довгі тіні від тополь чіплялися за її плечі.
Наблизилася до будинку, де жив Микола. Колись Василь показував квартиру свого товариша, вікно його кімнати на другому поверсі.
Тепер всі вікна були відчинені, і вона, не соромлячись, закричала: «Миколо-о-о!»
Ніхто не відповів.
Закричала вдруге, дужче. У вікно виглянула літня жінка, підозріло подивилася на Лесю, — ох, ці теперішні дівчата — ні стида, ні сорому! — і буркнула:
— Немає вдома!
— А де він, коли прийде? — нетерпляче питала.
— Не знаю, не казав…
Леся сіла на лавочку на бульварі, навпроти будинку. Їй добре видно квартиру Миколи, і цю лавочку з вікна теж помітно.
Терпляче чекала.
Червоне коло потонуло за дальніми дахами. Але ще було світло від вогнища, яке запалахкотіло на заході, — від тих рожевих та рожевуватих хмарок, що тяглися уздовж неба, квапливо змінюючи свій колір і обриси, танучи і темнішаючи.
Щоб не проґавити Миколу в сутінках, які насувалися, вона підійшла до під'їзду, ходила проз його вікна, оглядала перехожих. На диво, тепер не відчувала втоми, і, хоч ноги гули, надія надала їй таких сил, наче освіжила літнім дощем. Усе згадувався незнайомий хлопець біля юридичної консультації, його доброзичлива усмішка. «За три тисячі років дещо змінилося». Дещо?! Вперше за цей виснажливий день відчула на своєму обличчі задоволену усмішку. За одних тільки останніх п'ятдесят!.. Дещо?! Славний хлопець! Вона знову посміхнулася — як він іще сказав: «Тепер правда сильніша від доказів». Але в неї і докази будуть! Ось прийде Микола…