— Іноді не зашкодить згадати й елементарні правила. Саме тому їх порушуємо, що вважаємо, нібито добре знаємо.
— Людині властиво вибирати найкоротший шлях.
— Згоден. Але й поспішність, Валентине Миколайовичу, неприпустима. Дуже спокусливо сказати собі: ось злочин, а ось і злочинець, підтягти до цього висновку факти, щось відкинути, інше підсилити, нанизуючи все, що годиться для обвинувального висновку, на один стрижень. І слідство посувається вперед, і собою задоволений, але чим далі від… істини, тим ближче до конфузу, коли на суді усе розсиплеться, мов карткова хатка.
— Ви мене хочете звинуватити в необ'єктивності, Дмитре Івановичу?
— Про об'єктивність трохи згодом, — додав Коваль.
— Ваші думки, Дмитре Івановичу, про колишні зв'язки Андрія Гущака, які, мовляв, виявилися зараз і призвели до трагедії, іще далі від істини. Хоч які були колись у старого знайомства, але вони не могли бурхливо поновиться — через сорок з гаком років! Розпорошимо увагу і сили на розшуки давніх зв'язків убитого, іще рік будемо копатися. І, мабуть, безрезультатно. Ваші міркування не конструктивні, Дмитре Івановичу!
— Я, Валентине Миколайовичу, ніяких версій не висуваю і нічого категорично не заперечую. Я просто закликаю і себе, і вас до всесторонності у розслідуванні.
Валентину Суботі згадалася справа художника Сосновського, коли Коваль повірив у версію, яка сама лізла в руки і привела цього досвідченого оперативника, а за ним і слідчого, і суд на хибний шлях… «Тепер він став надміру обережний, — подумав Субота, — втратив певність у собі і перестраховується…»
— Але тут ясно, Дмитре Івановичу. Незабаром лейтенант Андрійко закінчить вивчати оточення молодого Гущака, у нас з'являться додаткові докази. Я, наприклад, переконаний, що вбивця — Василь Гущак, і тому випустити його не можу.
Коваль розвів руками.
— Але попереднє слідство не вирішує питання про винуватість… Тим більше, якщо Андрійко не докази обвинувачення знайде, а, наприклад, встановить алібі запідозреного.
— Тому й випустити його боюсь. Щоб не створив собі фальшиве алібі.
— Ну, знаєте… — Коваль почав сердитися. — Ви поспішили і задовольнилися фактами, які лежали на поверхні. Не з'ясовано, скільки осіб брало участь у вбивстві: один чи декілька, які могли підстерігати старого на станції Лісова. У такому разі перебування молодого Гущака в місті втратило б своє значення, не могло б служити як алібі. А ви цим не поцікавилися… Нарешті, є білі плями і у висновку експертизи… Не хочу вас учити…
— Чого ж, учіть, Дмитре Івановичу, учіть… Я із задоволенням… — намагався посміхнутися Субота. — Як сказано: і чужого научайтесь, і свого не цурайтесь.
— Шевченко у ці слова інший зміст вкладав, глибший, — зауважив Коваль.
— Не має значення, Дмитре Івановичу. Добре слово у всяку пісню лягає.
— Ну і, нарешті, про об'єктивність… Ви на мене образилися, мовляв, звинувачую в упередженості. Але ж буває така біда у нашого брата. Іноді надто велике місце посідає, так би мовити, авторське самолюбство слідчого. Назвемо не так грубо, — додав Коваль, помітивши, як спалахнув Субота, — авторська любов до свого витвору, до виплеканої версії, в яку він повірив. Як у поета, художника чи артиста, що створив образ. І мимоволі, непомітно для себе, слідчий доповнює образ злочинця і перебіг подій тими рисами і деталями, яких йому не вистачає для звинувального висновку.
Субота слухав підполковника, опустивши погляд на нефарбовану підлогу веранди.
— Не беріть моїх зауважень собі на карб, — зазначив Коваль. — Але дещо може стосуватися і даної справи, зокрема авторське самолюбство. Це — людська слабість, і з нею важко боротися.
— Товаришу підполковник, нашим слідчим такий суб'єктивізм не властивий. Ми — не поети. І було б порушенням соціалістичної законності, якби…
— Було б чи не було б… — перебив, зітхнувши, Коваль, — але трапляється…
Субота подумав, що підполковникові знову згадалася справа Сосновського, в якій йому несподівано довелося виступити в ролі адвоката засудженого, визнаючи і свою помилку.
— І оперативник, і слідчий іноді відмахуються від усього, що суперечить уже створеному уявленню про подію.
— Упередження для слідчого — річ абсолютно заборонена!
— Як і всяка людина, він не може бути байдужим, безпристрасним. У нього є свої погляди, уявлення, смаки, пристрасті, і цілком позбутися їх неможливо… Та й не треба, — впевнено говорив підполковник, дивуючи Суботу. — Він шукає істину. А, до речі, Ленін зауважував, що без людських емоцій ніколи не було і не може бути людського шукання істини… Треба тільки навчитися контролювати свої уподобання і пристрасті, щоб вони не впливали на об'єктивність…