Допитував Субота у вільній кімнаті офіцерів карного розшуку, де стояло ще два столи, але нікого зараз не було. Розмовляти із юнаком у прокуратурі, у загальній кімнаті, на очах у своїх колег, йому не хотілося. В міліції почувався більш певно. Сьогодні впевненість була йому особливо потрібна. Під час першої розмови з Василем Гущаком він несподівано втратив душевну рівновагу і тепер ретельно підготувався до цієї нової зустрічі.
Він знову переглядав усі матеріали загадкової загибелі реемігранта з Канади Андрія Гущака: протоколи огляду місцевості і трупа, фотографії, висновки судово-медичної експертизи, протокол обшуку на квартирі Гущаків… Вчитувався, намагаючись уявити ввесь ланцюг подій, що призвів старого до смерті…
Кадр за кадром бачилося йому, як іде онук Василь із дідом з дому. Ось підіймаються вони вгору вулицею Смирнова-Ласточкіна, де мешкає Василь з матір'ю. Вулиця давня, забрукована лискучим каменем, обабіч, починаючи від художнього інституту, стоять старі будиночки, червоні й жовті, цегляні стіни яких тавровані часом і негодою і де-не-де по підмурках поросли мохом і травицею.
Василь Гущак іде з дідом на Львівську площу, звідки трамвай повезе їх на вокзал… «Канадець», як називає в думках старого Гущака слідчий, кремезний сивий дідок, незважаючи на восьмий десяток, йде легко, розглядається на всі боки. Йому все тут цікаво. Понад сорок років блукав чоловік за синіми морями і наостанку не витримав, повернувся. І не з порожніми руками: наскладав у Канаді доларів, привіз добра. Але тут уже нікого не знайшов: жінка вмерла, син загинув на війні, залишилася тільки невістка, яку він і в очі не бачив, і онук — рідна кров.
Старий тихо прожив кілька днів, поки оговтався, і знову почав сяк-так говорити рідною мовою. Тепер ішов з онуком до трамвая, який повезе його до вокзалу: надумав з'їздити у Лісову — невеличку курортну станцію на Брестському напрямі. Зиркав на міцного парубійка, що ступав поруч, — вдався у діда, кремезна гущаківська порода. І не здогадувався, що в кожним кроком наближається до смерті.
Ось Гущаки, молодий і старий, сіли в трамвай і незабаром вийшли на залізничному вокзалі. Молодий побіг до кас за квитками…
Отут стрічка, що вільно пливла перед очима слідчого, раптом обривалася, і він мусив клеїти її зізнанням Василя Гущака. Але в чорних очах юнака, що сидів навпроти слідчого, не вловлювалось бажання розповідати. Навпаки, усе дужче спалахував злий, упертий вогонь. «Очі людини, здатної на злочин, — подумав Субота. — Звичайно, вигадки італійця Ломброзо про злочинний тип і успадкування злочинних нахилів брехливі і реакційні, але ось очі у цього студента фізика та й увесь похмурий, настовбурчений його вигляд теж про дещо таке говорять».
Субота зітхнув. Якби ж вигляд міг стати доказом!
Готуючись до розмови із запідозреним, слідчий не раз переглядав у думках цю стрічку подій, яка обривалася на приміському вокзалі, але яку треба було склеїти і переглядати далі…
Далі Василь Гущак узяв два квитки, сів з дідом у електричку, і вони поїхали.
— Громадянине Гущак, пригадайте, ви сиділи на лаві за ходом поїзда чи проти?
Хлопець підвів голову і знизав плечима.
— Пригадайте все ж таки, — наполягав слідчий.
Він відклав ручку, поки що нічого не записував, хотів викликати довір'я, якого досі не зміг добитися. Пам'ятав ще з університетських лекцій, що не слід ставити прямі запитання, що запитання, які здаються запідозреному далекими від суті справи і не вимагають зізнань, насправді є найпідступнішими для нього, бо присипляють пильність, і кожне може стати пасткою. Підозрюваний, бесідуючи з слідчим, весь час у напруженні і охоче відповідає на запитання, що нібито дають перепочинок.
— Це легко пригадати таким чином, — допомагав Субота. — Подумайте, що саме ви бачили у вікно, коли їхали: як змінювався краєвид, набігав на вас чи тікав з-перед очей?..
Він чіпко, як вважав, гіпнотичним поглядом уп'явся в обличчя Гущака.
— Знову за рибу гроші! — скипів той. — Не їхав я з дідом у Лісову!
— Гаразд, — погодився Субота. — Не їхали. Тільки проводжали. До якого місця? До каси? Чи на платформу?
— На платформу.
— Дочекалися, поки поїзд відійде?
— Ні.
— Електричка уже стояла біля платформи, коли ви підійшли?
— Стояла.
— А дідові місце знайшлося? — раптом запитав старший лейтенант.
— А чого ж! Сів.
— Кінець робочого дня, — пояснив своє запитання Субота, — людей багато.