Коваль підвівся і пішов до столика, де мав покласти підшивки. На душі в нього стало спокійніше. Почувався так, ніби все ж таки знайшов якусь зачіпку. Так, певно, заспокоюється альпініст, коли на гладенькій скелі раптом відчує під ногою найменшу виїмку.
Це не було відчуття виконаної справи, а поки що тільки впевненість — у ньому народжувався той особливий, притаманний розвідникам і оперативникам, динамічний настрій, коли в людині все ніби насторожується, зосереджується, дисциплінується.
10
— Ах, Дмитре Івановичу, Дмитре Івановичу, дорогий земляче, — поблажливо промовив юрисконсульт Козуб і зіперся підборіддям на руку. — Ви не уявляєте собі тодішньої обстановки!.. Скільки вам було, як гриміло? У двадцятих?.. Школяр. Першокласник… Мабуть, не пам'ятаєте пана Кульчицького? Як його судили за те, що хотів підпалити конфіскований особняк! Потім там Народний дім був… А наш літній сад?! Дощаний «театр» з його дірками у стелі, такими великими, що зорі видно і на виставу люди приходили з парасольками! — юрисконсульт смаковито засміявся.
— Аякже, — і собі посміхнувся Коваль. — Театр увійшов у життя кількох поколінь.
— Для мого часу це був центр культури і духовного розвою… Влітку відбувалися там лекції, диспути, всілякі збори. Та й вистави. Хоч і сутужно було, а приїздили з Полтави і Харкова артисти.
— І нас, підлітків, тягло туди.
— Його ще до революції поставив якийсь кмітливий купець… Пам'ятаю, як під час голоду за вхід платили жменею квасолі чи склянкою пшона, щоб нагодувати артистів…
А потім у двадцять другому я виїхав у тодішню столицю — Харків, трохи попрацював, і як крутонуло — по всій країні… Але рідний край… рідний край!.. Хіба його забудеш! Ніколи і нізащо! Ні Ворскли, ні стежок дитинства, ні перших років змужніння… Цікаво, чи уцілів літній театр після війни? Я там не був… А ви давно були на Полтавщині?
Коваль не відповів. Час від часу в ньому спалахувало гостре бажання поїхати за Ворсклу, у рідне містечко. Було таке пекуче, що, здавалося, все покине, сяде в поїзд і за кілька годин повернеться на десятиліття назад — прогулюватиметься вулицями й завулками, що навіки вкарбувалися у пам'ять, побачить давніх знайомих, а потім сяде на кручі, де стояла колись Зінина хатинка, над Ворсклою і дивитиметься на безкрайню далину, слухатиме, як у дитинстві, шарудіння хмар над головою і підводитиме незриму риску під плином фактів, подій, щоб знайти смисл прожитого, досягнутого. Адже найлегше це зробити на рідних стежках…
Але так ні разу й не сів у поїзд, не повернувся в країну дитинства. Щороку давав собі слово і щороку відкладав цю зустріч. Там пролетіли не лише роки, а й бурі; знав, що не знайде ні знайомих вулиць та завулків, спалених війною, ні стежок, які зберегли тепло його ніг, бо іншими молодими ногами протоптані інші стежки; знав, що не зустріне знайомих облич… А можливо, Ковалю ще не хотілося підводити ту риску в житті, і він зволікав це побачення з дитинством, як з року в рік відкладає письменник писання мемуарів…
— У тридцятих роках, — говорив далі Козуб, не дочекавшись відповіді, — жив у Росії; працював у суді, ніколи було вгору глянути… Але час від часу яка-небудь звісточка, натяк, газетний рядок, місце народження підсудного або свідка, нагадували про Ворсклу, Дніпро, і в серце хлюпала тепла хвиля… Я радий, що ми з вами земляки, полтавці.
Коваль усміхнувся.
— Так, так, — говорив далі юрисконсульт, — наше покоління лише на одне десятиліття старше від вашого, але в той час історія, яка довго повзла черепахою, помчала як вихор, і за десяток днів перетворювала світ. Тоді один рік складав епоху… Тоді, у двадцятих, я — хлопчисько — не останньою спицею був у міліцейському колесі! Навіть до бригади «Мобіль» потрапив, створеної при Центророзшуку республіки для розслідування особливо важливих злочинів… От який час був тоді! Молодий. Молодь і революцію робила, і новий правопорядок установлювала. Гайдар у шістнадцять років командував полком Червоної Армії. Щорс — у дев'ятнадцять — дивізією!.. Примаков у дев'ятнадцять років — член ВУЦВИКУ! Все це речі відомі… А Юрій Коцюбинський, Руднєв, Федько, Якір — кожному тіль-тіль повернуло за двадцять…
Господар перевів подих.
— І помилки були гарячкові, як все у молодості…
— І наш час, мабуть, не поступиться Полярні експедиції, переліт через Північний полюс в Америку, Дніпрогес, значок ГПО, пісні — кожний день щось нове, захоплююче, піднесене…
— Звичайно, — погодився Козуб. — Але то був, — посміхнувся він, — не тільки ваш час, але і наш теж, старших…