Суботі не хотілося в це вірити, але тоді зникав мотив злочину…
Не маючи змоги зараз розібратися у цьому протиріччі, він почав знову думати про липи та інші сторонні речі. Щоб витримати довгу мовчанку, яку намагався нав'язати йому підслідствений, подумав, що липи під вікном посаджено давно, може, з сотню років тому, коли звели цей похмурий кам'яний будинок із широкими залізними сходами, які гудуть під ногами і ніби символізують усім своїм міцним виглядом непохитність і міць закону.
Все це мало здавна свій сенс. Якщо муровані стіни і залізні сходи попереджали кожного, хто заходив, про твердість і міць закону, то липи під вікнами нагадували ув'язненому, якого виводили на прогулянку або вели на допит, про те, як солодко пахне воля і як задушливо в підвалі, куди він може більше не спускатися, якщо підкориться слідчому…
— Мовчанка не найкращий спосіб захисту, — повторив Субота, повертаючись думками до дійсності.
— А ви раніше доведіть мою вину і чому тримаєте тут як злочинця…
«Ого! — з якимось задоволенням подумав слідчий. — Презумпція невинності… Освічений хлопець». — І відчув приємний мисливський холодок у серці — адже значно цікавіше мати справу із сильним противником, особливо коли той певен у своїй нездоланності.
— А коли доведу, що вас не було в місті, що їздили разом з дідом у Лісову? Будете захищатися? Чи признаєтесь?
Субота присунув ближче до себе стос паперу, узяв ручку і під вуркіт вентилятора почав писати протокол.
— Звичайно…
Запал у Василя пропав. Він теж втомився: і спека, і безсонна ніч, і нервове напруження — усе разом навалилося на нього. Хотілося, щоб швидше закінчився допит, щоб цей білявий прискіпливий чоловік з гострими, в'їдливими очима врешті зрозумів, що підозрює його помилково. Щоб відпустив додому, де чекає на нього убита горем мати. Їй не так болить, що загинув свекор — чужа для них людина, якої раніше і в очі не бачили і котра звалилася в їхню сім'ю, мов сніг на голову, й принесла біду, — як те, що забрали сина, Василя. Жаль матері, але навіть їй він не може всього сказати. А цей наївний слідчий пробує його «розколоти»!
Чого він приїхав сюди, цей канадський дід! Щось темне було в історії Андрія Гущака. Мати говорила, що він чи то злодієм був замолоду, чи в банді, і в сім'ї вважали, що загинув у бою з червоними. Василь посоромився тепер розпитувати гостя, і таємниця так і пішла з ним навіки. Батько, може, дещо й знав від своєї матері, але він загинув, коли Василеві було п'ять років…
— Отже, ви блукали містом як Уеллсова людина-невидимка? Вас ніхто не бачив. Аж поки не зустріли об одинадцятій Лесю Скорик…
У голосі слідчого бриніла іронія. Василю до цього було байдуже. Його пекла думка: «А Леся? Чи зрозуміє його? Чи простить?..»
Субота вирішив, що настав той момент допиту, коли, пред'явивши молодому Гущаку речовий доказ, він зможе зламати опір. Цей хлопець повинен відчути неминучість встановлення істини, зрозуміти, що йому доведеться здатися на милість правосуддя.
Слідчий висунув шухляду і мовчки поклав на стіл аркуш паперу. До аркуша було приколото голубуватий прямокутничок.
Василь дивився кудись убік, на залізний сейф, що стояв у кутку кімнати.
— Що це? — спитав Субота, привертаючи його увагу.
Василь Гущак не відразу зрозумів, що саме показує слідчий, але за мить м'язи його обличчя напружилися, а на скроні швидко застрибала жилочка.
— Квиток… — відповів зовсім тихо.
Субота відчув, як від хвилювання кров» дужче прихлинула до його лиця. Надійшов момент, який усе мав вирішити.
— Квиток, — теж тихо, майже пошепки протяг слідчий, відчуваючи, як від збудження у нього самого тремтить кожний нерв. Ця слабість злить його, він пересилює себе й зловтішно шепоче: — Залізничний…
йому раптом нагадується слідчий Порфирій Петрович з «Преступления и наказания» Достоєвського, твору, з якого запам'яталися цілі сторінки:
«— Нет, батюшка Родион Романович, тут не Миколка, — говорив Порфирій Петрович Раскольникову. — Тут дело фантастическое, мрачное, дело современное, нашего времени случай-с, когда помутилось сердце человеческое; когда цитируется фраза, что кровь «освежает»; когда вся жизнь проповедуется в комфорте. Тут книжные мечты-с, тут теоретически раздраженное сердце: тут видна решимость на первый шаг, но решимость особого рода, — решился, да как с горы упал или с колокольни слетел, да и на преступление словно не своими ногами пришел. Дверь за собой забыл притворить, а убил, двух убил, по теории…»
— А квиточок це до Лісової… І дата, либонь, та сама… — сказав Валентин Субота таким голосом, як, певно, говорив би і Порфирій Петрович.