Він стежить, як судорожно намагається студент Гущак проковтнути грудку, що ніби застряла в горлі. Далі смагляве обличчя Василя стає буряковим, і він знову нахиляє голову.
— Та ви не ховайте очей, дивіться сюди, — каже Субота. — Нам з вами добре на все треба роздивлятися, щоб не помилитись У нашій справі помилка кров'ю пахне… То квиточок, значить, ваш? Признаєте?
І знову блискавкою в думках Порфирій Петрович з його допитом:
«Ну, да это, положим, в болезни, а вот еще: убил, да за честного человека себя почитает, людей презирает, бледным ангелом ходит, — нет, уж какой тут Миколка, голубчик Родион Романыч, тут не Миколка!
Эти последние слова после всего прежде сказанного и так похожего на отречение были слишком уж неожиданны. Раскольников весь задрожал, как будто пронзенный…»
— Квиточок у вашій хаті знайдено, в помийниці… При обшуку. З понятими, ось і протокольчик… Хвилювалися ви і подерли на дрібні клаптики. Експерти ледве докупи склали, наклеїли… Нерозумно. Дитячі хитрощі. Все одно, бачите, знайшли і прочитали. Тільки зайві докази проти себе створюєте… Щоб не просто відповідати, а ще й за умисність, за холодність і жорстокість серця, за обдуманість злочину і відсутність розпаювання…
Ні, Василь Гущак не затремтів. Проковтнув грудку у горлі, не міняючи пози, і облизав сухі губи.
— Ваш?
— Можливо, — видихнув з себе Василь.
— Ні, не можливо, а точно, — не зводив Субота чіпкого погляду з обличчя допитуваного, із скроні, на якій підстрибувала жилка.
«— Губка-то опять, как и тогда, вздрагивает, — пробормотал как бы даже с участием Порфирий Петрович. — Вы меня, Родион Романыч, кажется, не так поняли-с, — прибавил он, несколько помолчав, — оттого так и изумились. Я именно пришел с тем, чтоб уже все сказать и дело повести на открытую».
— Я не рвав квитка, — твердо відповів Гущак.
— Що? — мало не розгубився Субота. — Ну, знаєте, це вже занадто!
Заява була такою несподіваною, що Субота втратив той внутрішній ритм допиту, який допомагав крок за кроком вести Гущака до зізнання. Він не подумав навіть, як на його місці парирував би такі слова слідчий Достоєвського
— Ну, навіщо ти це зробив?! Навіщо убив діда? Потрібне було тобі його добро… — вже не витримав слідчого тону Субота і непомітно для себе перейшов на «ти». — Все життя попереду було! А так… — Він зовсім по-домашньому зітхнув, наче й себе визнавав винним у тому, що от знайшлася така людина.
— Я не вбивав… Не треба так говорити, — ніби відштовхуючись від слідчого і його слів, змахнув руками Гущак. — А з квитком я поясню, я все поясню вам, — заквапився він. — Розумієте. Узяв я один квиток, провів діда на платформу, посадив у вагон…
«— Это не я убил, — прошептал было Раскольников, точно испуганные маленькие дети, когда их захватывают на месте преступления», — згадалося Суботі.
«— Нет, это вы-с, Родион Романыч, вы-с, и некому боль-ше-с, — строго и убежденно прошептал Порфирий».
— Ви, і більше нікому, — мимоволі вирвалося у слідчого, але він відразу схаменувся і почав швидко записувати показання Василя. — Продовжуйте.
— Посадив у вагон, а вже коли повертався у вокзал, щось мені ніби шпигнуло у серце. Думаю, не треба було слухатися, куди ж він сам поїхав проти ночі! Якісь сумніви закралися…
— Підозра, — уточнив Субота.
— Так, підозра, — погодився Василь. — Кинувся я до каси, вибив і собі квиток, думаю, поїду в другому вагоні, а назад уже разом повернемося. Схопив квиток, вибіг на платформу, а електричка перед самим носом відійшла… Тоді я повернувся в місто…
Слідчий підсунув ближче до себе протокол обшуку, аркушик із склеєним квитком, притиснув його рукою і продовжував швидко записувати слова Василя.
— Так, так. Добре. Розповідайте…
Та хлопець уже замовк.
— Якось дивно у вас виходить, — підвів голову від паперів Субота. — Тільки запізнілі реакції. Надумався, що не можна діда самого пускати, — але запізно, побіг на електричку — запізнився, на побачення теж пізно прийшов…
— Чому? Ми так і домовлялися, на одинадцяту, коли в неї збори закінчаться, приблизно… Я навіть хвилин на десять раніше до інституту підійшов.
— О вісімнадцятій двадцять звільнився, а засвідчити алібі ваша знайома може тільки з двадцять третьої… Що ж ви робили в місті майже п'ять годин, громадянине невидимко? Андрія Гущака було вбито приблизно о двадцять першій п'ятдесят. Як стемніло. Через десять хвилин з станції Лісова відійшов поїзд, яким ви повернулися в місто…
Василь мовчав.
Слідчий теж замовк і почав гратися ручкою. По паузі підвів на Василя важкий погляд.