— Подертий квиток, який ви намагалися, приховати від слідства, це такий побічний доказ, що відіграє роль прямого… Нащо ви приховали його і порвали? Замести сліди?
— Я не рвав його.
— А хто?
— Не знаю…
— Чому він опинився у помийниці?
— Не знаю.
— А хто знає?
— Я не кидав…
— Наївна ви людина, — докірливо і навіть з якимсь жалем похитав головою Субота. — Сліди завжди залишаються. Якби й спалили його, експерти й попіл прочитали б. І легенда ваша наївна. Їхати по цьому квитку, крім вас, нікому було. Так? І викинули його — ви. — Субота знову повторив твердо: — І вбити Гущака Андрія більше нікому було!.. — Він зробив паузу. — Опиратися, Василю, не варто. Не робіть собі гірше… І так вже накоїли лиха…
Василь мовчав.
Слідчий поклав протокол з прикріпленим до нього залізничним квитком у папку і сховав її у шухляду. Він хряпнув цією шухлядою, підкреслюючи, що закінчує розмову, поправив стос паперів, що лежав перед ним, підняв і постукав ребром по столу, щоб вирівняти.
— Питаю востаннє. Будете зізнаватися?!
Василь мовчав.
— Будете?
— Я нічого більше не скажу. Ви мені не вірите, чого ж говорити? Тільки мильні бульки пускати!
Слідчий має бути до кінця об'єктивним, безстороннім. Тільки факти, факти і докази. Відповідно оформлені на папері, вони вже самі складаються в обвинувальний висновок. Але якщо цей висновок став внутрішньою переконаністю слідчого не наприкінці слідства, а з самого початку? Виходить, перші зібрані розшуком факти і докази були незаперечні, і тепер він, Валентин Субота, не мусить нищити у своїй душі цю переконаність. Крім того, існує постійна супутниця і провісниця істини — інтуїція. Не завжди радять довірятися їй.
Але теорія — одне, а практика — інше. Ти від неї, від інтуїції, відмовляєшся, боїшся потрапити під її вплив, а вона існує — і все! І вона не дає вірити цьому колючому, як їжак, хлопцеві…
— Гака робота моя, що не треба вірити, — відчувши рішучий опір Василя, спробував перейти на миролюбний тон.
— Такої роботи у нашому суспільстві немає!
Разом із цілком природним обуренням проти убивці в душі Суботи жило співчуття до цього хлопця, який занапастив і своє життя.
— Дурень ти, що не каєшся. За навмисне убивство без пом'якшуючих обставин можеш вищу міру схопити, з життям розпрощатися…
— А я й не хочу жити серед таких, як ви… І прошу, не «тикайте» мені.
— Або все життя проведеш за гратами.
— Діоген теж жив у бочці…
— Тобі подобається таке життя? Що ж ти там робитимеш?
— Думатиму.
— Про що можна думати стільки років?
Прямолінійність і задерикуватість студента не викликала зараз злості у Суботи. А несподіваний, ніби алогічний хід думок навіть сподобався.
Він знову вдихнув у себе повітря, настояне на квітучій липі, і подумав, що внизу, у камері попереднього ув'язнення, цей норовистий хлопець швидко зів'яне і через кілька днів зізнається. Саме такі гарячі швидко холонуть.
— То про що можна думати стільки років?
— Про те, звідки беруться такі, як ви.
Субота зітхнув.
— Тут не філософські дискусії, громадянине Гущак… Я хочу від вас одного, щоб прямо і чесно відповіли на запитання: «Чому раніше приховали, що їздили з дідом у Лісову, і чому намагалися знищити квиток?»
Василь мовчав. Запал у нього пропав, хлопець відчув себе вкрай стомленим, хотів, щоб швидше закінчилося це терзання.
Субота рішуче застебнув ґудзик на комірі, підтяг галстук і виключив вентилятор. Стало тихо. Тільки чути було, як важко дихає Василь. І Субота раптом зрозумів, що непокоїло його весь час, протягом усього допиту: здалося, ніби розмовляв не з підозрюваним в убивстві студентом Гущаком, а, як перед дзеркалом, — сам із собою. Зрозумів, чому Василь відразу видався йому знайомим, хоч ніколи раніше не потрапляв до міліції. Цей упертий, замкнений характер чимсь нагадав його власний…
Субота підсунув Василеві протокол. Той, не читаючи, підписав кожну сторінку.
Субота натиснув на кнопку під столом. На дверях з'явився сержант. Слідчий кивнув на Василя. Хлопець мовчки підвівся и опустивши голову, почвалав попереду конвоїра.
Ще дужче запахла липа. Субота підійшов до відчиненого вікна і, зіпершись на руки, почав повільно і глибоко дихати за системою йогів.
3
Підполковник Коваль поїхав із Валентином Суботою у Лісову не машиною, а електричкою. Звернення Управління внутрішніх справ, наклеєне біля приміського вокзалу і на всіх станціях до Лісової, поки що не дало результату, і Ковалю, так само як і слідчому Суботі, не хотілося втрачати бодай якоїсь надії на несподівану асоціацію, на спалах інтуїції, що могли народитися в дорозі, якою проїхав Гущак, або на місці трагедії.