27
Почуття свободи!
Яке воно пронизливе після того, як відчиняються оббиті жерстю двері і чорний вогкий прямокутник, який наче обіймав багато днів і ночей душу й тіло, залишається за спиною і відразу стає нереальним та далеким, немов тяжкий сон уранці.
Над містом низько звисала серпнева спека. Василь Гущак зробив кілька нерівних кроків по м'якому асфальту, озирнувся на невеличкі, не дуже примітні двері у масивній стіні, з яких щойно вийшов, і рушив до синьої каштанової тіні, мимовільно прискорюючи крок, — подалі звідси!
Теплий вітер бадьорив, освіжав, немов вибирав із затерплого тіла тягар і вільгість, гладив, пестив обличчя, заспокоював душу. Серце підступало до горла — знову воля, знову життя!
Таке почуття вже було знайоме йому: хлопчаком після довгої хвороби вийшов з дверей лікарні і побіг, задихаючись і плачучи від простору, повітря і світла, а розгублена мати ніяк не могла наздогнати його…
Сьогодні ніхто не зустрічав Василя. Біля цистерни «пиво» знемагала розімліла черга, автомати з газованою водою були обліплені спраглими. Склянок не вистачало, хоч пили за одним духом.
Земля у сквері потріскалася. Біля фонтана з чотирма зеленими лев'ячими пащами гомінливо бігали діти, черпаючи воду спітнілими долоньками, бризкались, підставляли голови під водяний пил, який падав згори. Загальна спрага передалася і Василю. Він став у край безнадійно довгої черги за пивом, позираючи, як попереду щасливці облизують з кухлів холодну, мовби дзвінку, піну.
«Ось дивляться вони на мене, — думав він, — і не підозрюють, з якого чистилища я вийшов і чого там зазнав. На вигляд я зараз такий, як і вони!» Від думки, що він схожий на цих людей, що нічим не відрізняється і від он тих безтурботних хлопців на розі, щастя заповнювало всю його істоту.
Потроху думки попливли спокійніше, стали стрункішими. З усього хаосу, який панував усередині нього, раптом народилося головне питання: «Куди йти?»
Він попрямував до Миколи. Треба було довідатися, що сталося за цей час, як Леся? Чи знає, що він зраджував стільки часу, і що вона зараз про нього, Василя, думає?..
Миколи вдома не застав. Як завжди! Можливо, пішов на пляж. Додому йти не хотілося. До Лесі, нічого не довідавшись, потикатись побоювався.
Купивши сигарет, Гущак сів на бульварну лаву навпроти Миколиних парадних дверей — якраз на ту саму, де нещодавно самотньо плакала Леся, — і з насолодою закурив. Так він просидів довго — може, годину, може, й три, пачка сигарет танула на очах. Вставати, порушувати своє солодке оціпеніння не хотілося, не хотілося й думати ні про що.
Аж ось Василь підвів погляд і раптом побачив те, чого найбільше хотів і водночас боявся. Подих перехопило. Хлопець зіщулився, не знаючи, підхопитися йому чи ще глибше втиснутися у дошки лави… Знизу, по бульвару, підіймалися двоє. Леся і Микола!
Враз тепла хвиля підхопила Василя з лави і понесла назустріч друзям. Він ішов до них, широко усміхаючись і не знаючи куди подіти руки.
У Лесі раптом здригнулися губи і зашарілося обличчя. Потім вона випросталася і, повністю опанувавши себе, пішла далі. Дивилася перед собою невидющими очима, немов крізь Василя. Прискорюючи крок, пройшла повз розгубленого хлопця і рішучим жестом відкинула з щоки пасмо волосся.
Микола, вагаючись, не знаючи, що робити: чи бігти за Лесею, чи залишитися з Василем, — зупинився. Він переступав з ноги на ногу, потім підійшов до Василя і простяг руку.
— Здоров… — Голос у Миколи був якийсь непевний, хрипкий. Хлопець вперше потрапив у таке становище, не міг зорієнтуватися у складній для нього ситуації.
Василь зло відсмикнув руку:
— Зрадник! Це все ти?! — процідив крізь зуби. І, не дочекавшись відповіді, кинувся услід за Лесею, яка відходила все далі.
Микола втомлено опустився на лаву поблизу. «Зрадник» — це було більш ніж несправедливо щодо нього.
Наздогнавши Лесю, Василь забіг навперейми і, задихаючись, перетяв їй шлях.
Леся дивилася собі під ноги.
— Дай мені пройти, — тихо сказала вона, не підводячи очей, з яких, здавалося, ось-ось бризнуть сльози.
— Лесенько, люба, що сталося? Що з тобою? Чого ти втекла?! Розкажи мені. Адже бачиш, все добре — мене випустили. Нам багато про що треба поговорити, чуєш? Давай поговоримо. Я все поясню тобі. Ну, люба, ну, Лесю!..
Леся повільно обійшла його. Потім, зірвавшись з місця, швидко побігла по бульвару, дрібно вистукуючи каблучками білих босоніжок, і зникла за поворотом.
— Так… — протяг Василь вголос. — Зрозуміло.
Він повернувся до Миколи, який сидів на осонні і похмуро роздивлявся підстрижений кущ перед собою. Василь сів поруч.