— Вона все знає, — глухо сказав Микола. — Але я не зрадник. Вона сама знайшла Люду через твоїх університетських приятелів.
— Он воно що… — знову протяг Василь. — Добре, — сказав немовби сам до себе, з силою ляснувши долонею по коліну. — Нехай буде так.
— Ти сам винен… це підло, — почав був Микола. — Не чіпай її — вона вже все вирішила…
— Гаразд, — обірвав його Василь. — Пробач мені за «зрадника». Я пішов. Бувай.
Вони підвелися обидва і, не дивлячись один на одного, мовчки розійшлися. Але через кілька кроків Микола обернувся і гукнув Василеві:
— Люді хоч би подякував, чуєш? Що ти на волі. Вона вже два тижні з опухлими від сліз очима ходить…
Василь мовчки відвернувся і кілька хвилин постояв на місці. Потім рушив до метро «Університет». Йшов, як неживий, автоматично переставляючи ватяні ноги.
Через двадцять хвилин він вийшов на станції «Дарниця»…
Леся, перехилившись вниз, стояла на балконі. Коли повертала голову, то бачила крізь нейлонові завіси на вікні, як бабуся накриває на стіл.
Внизу, у дворі, незважаючи на вечорові присмерки, хлопчаки ганяли м'яч і якийсь гладкий чоловік у тенісці вибивав на вірьовці килим.
— Йди, вже готово, Лесю! — долетів до неї м'який бабусин голос.
Остання сльозинка, яка ще залишалася в її серці, капнула в вій униз.
— Та йди ж, захолоне!
— Йду. — Леся ввійшла у прохолодну освітлену кімнату, немов у нове життя…
28
Старший інспектор Центророзшуку Козуб повільно підіймався затоптаними мармуровими сходами у свою двокімнатну квартиру на третьому поверсі. Сьогодні йому випав легкий день, і він повертався додому як ніколи рано, збираючись навести у квартирі сякий-такий лад.
Колись цей кам'яний будинок належав багатому комерсантові, який займав перші два поверхи під крамницю і житло, віддаючи третій і четвертий під квартири. Тепер поверхи комерсанта, якого десь заніс вітер революції, були поділені перегородками на невеличкі квартири для «підвальників», а на вищих поверхах залишилися старі пожильці або оселилися у покинутих кімнатах за ордерами комунгоспу нові…
Інспектор Козуб не дуже придивлявся до своїх сусідів. Захоплений роботою, днюючи і ночуючи в міліції, він рідко бував удома. Коли й стикався з кимось на сходах, то минав байдуже, і сусіда в свою чергу, щоб не муляти очей, притискався до стінки, миттю даючи дорогу. Іншим разом це якраз притягувало увагу інспектора міліції, і Козуб краєм ока все одно помічав і оцінював кожного з переляканих обивателів, вважаючи, що всі вони чимось завинили проти пролетарського закону і нової влади.
Ловлячи на собі погляди з-за розбитих, незасклених дверних вічок, з-за нещільно причинених дверей, він і сердився, і тішився водночас, бо це якось зміцнювало у ньому приємне почуття вищості над розворушеним людським мурашником. Твердо вистукуючи саморобними підковами, інспектор Іван Козуб з приємністю відчував, що нині все, навіть старорежимний східець, служить опорою новому господареві…
Минаючи квартиру, розташовану якраз під його кімнатами, Козуб почув гучні голоси. Не знаючи, хто там живе, подумав, що час уже зробити облаву і очистити будинок від підозрілого елементу. З цією думкою він піднявся вище і відчинив свою квартиру.
Довго інспектор у хаті не пробув. Не встиг скинути кожушок, як вгорі, над головою щось грюкнуло. Шум був не дуже лункий, але безпардонність обивателя, схожа на зневагу, обурила Козуба. А й справді, хто оточує його тут: і знизу, і згори?!
Він затягнув ремінь, який почав був розстібати, і вийшов з квартири.
Горішні сусіди відчинили на перший стук. Мовби чекали. Він не встиг і рота розкрити, як гарненька, трохи підмальована молодичка із довгими, мало не до плечей, золотими сережками, радісно вискнула:
— О-о-о! Я вельми рада! Заходьте, будь ласка. Ви, здається, мій сусіда?
Вона легенько взяла інспектора за облямований рукав кожушка і грайливо потягла за собою.
«Зрештою, — подумав Козуб, роблячи крок у кімнату, — подивлюся, що за люди».
— Я вже думала, що ви — відлюдько, — щебетала тим часом сусідка, не даючи гостеві й слова вимовити. — Бачу інколи, як повертаєтесь додому, і завжди один, завжди один…
Тим часом перед очима Козуба з'явилася картина лукуллівського, як на ті часи, бенкету: хліб, оселедець, м'ясо, кілька пляшок.
Внутрішньо інспектора трохи примирило з картиною цього розкошування недобитої буржуазії тільки те, що наїдки красувалися не на порцеляні, а розмістилися на якихось папірцях, обривках театральних афіш, а хліб лежав просто на незастеленому столі. Їли руками.