Терезія щиро глянула в очі гостю і так наблизилася, що він відчув її теплий подих, обсипала гарячими, немов з-під молота коваля, іскрами очей. Козуб для годиться пригубив свою чарку…
«Слышу звон бубенцов издалека, — заспівав чистий жіночий голос, і гітарист, покинувши псалми, почав акомпанувати співачці. — Это тройки знакомый разбег…»
«Ні, це звичайні артисти, а не які-небудь змовники», — вирішив Козуб. Йому навіть стало смішно, що міг подумати таке про голодних артистів, які не кидають мистецтво навіть у важку годину. Від цієї думки гості Терезії стали Козубу навіть симпатичними, і десь після другої чарки він і собі почав підспівувати.
… З того вечора інспектор Козуб втратив голову і став учащати до своєї звабливої сусідки, поки його не застукали там уночі працівники ДПУ. Як виявилося, чарівниця Терезія переховувала у скринях з театральним реквізитом есерівські листівки, що закликали до повстання проти Радянської влади.
Козуба заарештували разом із Терезією. Але наступного дня його випустили і наказали сидіти вдома під арештом. А на третій його викликав до Наркомату внутрішніх справ один із керівних працівників для зовсім несподіваної, як з'ясувалося згодом, конфіденціальної розмови…
29
Відвідувати психіатричну лікарню Ковалю «ніколи не доводилося, і тому, наближаючись до неї, він з цікавістю розглядався. Приземкуватий білий будинок був огороджений високим і теж білим кам'яним парканом, який відрізав досить значну частину березового гайка. Гайок, здавалося, перестрибнув через цей паркан, і лікарня надійно ховалася серед білокорих берізок, повністю вписуючись своїм муром і стародавніми башточками на будинку у світлий лісовий пейзаж.
— В історії хвороби справжнє прізвище не позначено, — доповідав дорогою лейтенант Андрійко, — поставлено «Апостол», потім «тринадцятий» і великий знак запитання. Він у них найдавніший хворий, без надії на одужання. Але тримають, бо немає рідні. Дідуган, кажуть, тихий і міг би жити в сім'ї… У супровідній записці Центророзшуку, датованій двадцять третім роком, сказано, що вилікування цієї людини має велике значення. У тій же записці повідомляється, що затримали його у селі Коломак, поблизу Харкова. Ходив від хати до хати розхристаний, без шапки, незважаючи на лютий мороз; щось белькотів і по-дитячому хіхікав… Більше нічого там немає, крім усяких там рецептів і лікарських позначок… Та ви самі побачите, товаришу підполковник.
— А чого до нього їздить Решетнякова? У лікарні знають, хто вона?
— Не знають. Вважають, що з гуманних почуттів. Вона тут піклується не тільки про нього, а ще про кількох таких самотніх стариків.
Машина зупинилася біля хвіртки, вмурованої у паркан. Було навдивовижу тихо. Тільки у гіллі двох тополь цвірінчало птаство, і Коваля чомусь здивували ці мирні звуки над мовчазним муром. Певно, думав, що зустріне тут крик, гамір, буйство людського духу, який залишився без керма і без вітрил. Але ні — тихо…
До хворого Коваль пішов з лікарем — молодою людиною, яка вже навчилася нічому не дивуватися. Лейтенант Андрійко був у формі, і його залишили у кабінеті.
Дідка знайшли на лужку. Він сидів на землі, біля лави, смикав травицю і кидав на всі боки.
— Апостол, — сказав лікар, сідаючи на лаву, — не можна рвати траву.
Дідок — мовби не до нього.
«Кульбабка», — подумав Коваль, розглядаючи сухенького чоловічка, у якого хтозна в чому душа трималася. Білолиций, з лисиною, вкритою де-не-де рідким, наче вицвілим, мохом, він і справді був схожий на кульбабку.
— Ти який апостол? — спитав лікар.
— Тринадцятий, — відповів божевільний тоненьким голоском.
Ковалю чомусь згадалося, що цей замшілий чоловічок колись був могутнім фінансистом, і в нього майнула думка про марноту життя багатіїв. Придивився пильніше і помітив у старого ту саму сідловинку на переніссі, як у професорової. «їхня родинна ознака!»
— Скажіть, що ми його знаємо, — попросив лікаря Коваль. — Він не Апостол, а Апостолов Павло Амвросійович, колишній керуючий банком.
Дідок повернувся до них спиною і знову почав щипати пальцями травицю.
— Попробуйте самі поговорити, — лікар підвів старого з землі і посадив на лаву.
Ні. не знає Коваль, як розмовляти з психічнохворими людьми! Усякий досвід набув за життя, усяких людей бачив, але з таким не доводилося стикатися… І раптом його осяяло:
— Вам привіт від дочки. Від Клави! Вона завтра прийде у гості.