— Клава, Клава, — заляпав дідок руками, мов птах крилами, ляскаючи себе по стегнах. І Ковалю здалося, наче в порожніх очах Апостолова промайнуло щось тямке.
— У вас тут якісь скельця можна роздобути? — спитав підполковник лікаря.
… Побачивши скельця, які сліпуче вигравали на сонці, немов справжнє дорогоцінне каміння, старий аж затрусився. Кинувся до Коваля і з жалісним виразом на обличчі став просити їх. Підполковник дав одне.
— Це від Клави, — сказав. — Але це фальшиві. А де справжні? Ми з Клавою ніяк не знайдемо їх!
— Ах, ах, ох, ох! — гірко затужив Апостолов, оглядаючись навколо, мовби щось шукаючи. І раптом кинув на Коваля, як тому здалося, цілком осмислений погляд. — Немає їх, немає… Бог дав, бог узяв. Ах, ах, ох, ох! — злодійкувато затиснувши скельце у кулак, знову почав ляскати себе по стегнах.
Коваль зупинив старого:
— Павле Амвросійовичу, у тисяча дев'ятсот двадцять другому році банк, яким ви керували, був пограбований, — почав цілком серйозно, немов з гідним співбесідником, намагаючись упіймати погляд Апостолова, який той уперто відводив убік. — Під час будівництва зрошувальної системи закопаний скарб було знайдено. Отже, будь-яких претензій до вас тепер немає… Тільки одне: діаманти у схованці виявилися фальшивими, і всі сушать собі голову: як це могло статися? Де поділися справжні?
Апостолов, який ніби уважно слухав, раптом засміявся і почав підкидати скельце на долоні.
— Ви знаєте, де справжні?
— Я — Апостол, — сказав, підвівши брову, старий. — Я — Апостол, ти — Апостол, він — Апостол, — тицьнув пальцем у лікаря. — Я — тринадцятий Апостол. Са-та-на, — він підняв вказівні пальці над замшілою головою, наче причепив собі ріжки.
Коваль глянув на лікаря. Той знизав плечима, мовляв, я ж говорив вам. Але підполковник не здавався. Витяг з кишені халата ще кілька блискучих скелець.
Апостолов жадібно потягся до них.
— Де справжні? Чому зберігали у сейфах фальшиві?
— Де справжні? Де справжні? — старий знову цілком осмислено підняв брову і гостро глянув на Коваля. — Ах. де Справжні?.. Ах, ах, ох, ох!.. — Він намагався вихопити з руки підполковника скельця.
Зацікавлений розмовою, яка набирала дедалі більшого смислу, і реакцією хворого, якого вперше бачив у такому збудженому стані, лікар сам узяв скельця і спитав Апостолова:
— А може, це — справжні?
Колишній банкір наморщив лоба і заворушив губами, наче хотів щось сказати, але не знаходив слів, наче те «щось» то виразно окреслювалося у його слабкому мозку, то знову втрачалося. Та ось зморшки на лобі розгладилися і він, посміхнувшись, похитав головою:
— Фальш!
— А де справжні?
— Кожен король має собі двійника, — повільно промовив дідок, — стріляють у короля, — він зробив жест, наче прицілюється пальцем, — а влучають у двійника. Хі-хі! — засміявся і враз заговорив скоромовкою, захлинаючись словами, мовби його прорвало: — У Наполеона був двійник, у римських імператорів були двійники… А мої діаманти хіба гірші?.. Ах, ах, ох, ох! Ви не думайте, що діамант — це камінець, — повів повчально пальцем перед обличчям лікаря. — Це — жива душа. Тільки що не вміє говорити. І кожному ім'я дано, як і святому апостолу. Були у мене Іоанн, Матвій, Симеон, Павло, Марко… Ах, ах! — Він знову тихо засміявся і, повернувшись до Коваля, підозріло, спідлоба глянув на нього. — А ви думали, що то — мертве каміння!.. Я теж — апостол. Теж — діамант. Я — живий!.. У мене й прадіди були апостоли. Усі дванадцятеро. А де вони поділися? — Він безпорадно, безсило оглянувся, і стільки було туги в його погляді, що у Коваля стислося серце. — Немає… немає. Отут вони, — він почав мацати халат, те місце, де мала бути кишеня, але не знайшов її і заплакав.
Лікар посадив його ближче до себе, тримав пульс.
— Нехай плаче. Це просто чудо, що робиться сьогодні в ним. Переворот якийсь. Осмислена мова! Ми, звичайно, не могли здогадатися, що потрясіння у нього зв'язане з коштовностями, діамантами тощо…
— А я — тринадцятий апостол. Чортова дюжина. Без Сатани не можна… — белькотів тим часом крізь сльози дідок.
— Йому треба відпочити, — сказав лікар. — Ви ще раз приїдьте… Завтра.
— Гаразд, приїду, — відповів Коваль. — Візьму і його дочку, яка сюди їздить інкогніто. Можливо, їй схоче сказати…
— Не заперечую… А зараз не забирайте в нього скельце. Нехай заспокоїться І простежимо, що він з ним зробить.
… Коваль повернувся додому, коли сонце сховалося за високі будівлі, які впритул підходили до його невеличкої садиби з садком і старим будиночком.
Підполковник пішов у душ, змайстрований із залізної бочки між яблунями. Потім виліз з ногами на улюблену широку лаву під старим горіхом, на якому серед лапатого і цупкого темного листя звисали яскраво-зелені плоди, і, відпочиваючи, ніби бездумно стежив за тим, як з глухих кутків саду виповзають присмерки.