Коваль нічим не гребував, дошукуючись істини, і часом шлях до неї підказувало йому зовсім несподіване. І, відома річ, коли під ногами немає твердого грунту, людині доводиться зважати і на раптовий здогад. Для підполковника Коваля у загадковому вбивстві «канадця» поки що було стільки неясностей, що здавалося, знак оклику ніколи не пощастить поставити. Нічого конкретного не міг підказати йому і лейтенант Андрійко, який досі самостійно проводив розшук.
Для поїздки Коваль і Субота вибрали час, коли закінчується година «пік», настає довга пауза у розкладі поїздів і пустіють станції. Серед людей, навіть заклопотаних, завжди знайдуться зіваки, які будуть ходити назирці і заважатимуть.
Електричка м'яко пливла на північний захід, минаючи заводські будівлі і нові житлові квартали; далі з'явилися зелені масиви, в які вона врізалася, мов ракета. Вагон швидко скочувався лісовою просікою у глибоку долину, і високі дерева миготіли перед очима. У відчинені вікна разом із вітром вдиралися пахощі лісу. Навколо було так світло й святково — вагон безлюдний і повний сонця, тільки ліворуч біля вікна сиділа якась бабуся з кошиком, зав'язаним полотняним рушником і повним хліба, а навпроти, в кінці вагона, затуляючись газетою, цілувалися молодята, — що Ковалю не хотілося думати про трагедію на Лісовій.
Він згадав про свою Наталю, яка працювала піонерватажком у таборі неподалік від залізничної станції, яку минули, і подумав, що неодмінно заїхав би хоч на кілька хвилин, якби опинився тут сам, без слідчого. І ще став думати, чи змогла б його дочка отак любитися, затуляючись газетою, і від того, що не знав відповіді, сердито зиркнув на молодого слідчого, викликавши у того здивування своїм несподівано холодним поглядом.
На відміну від підполковника Субота весь час думав тільки про справу, заради якої вони їхали у Лісову. Ні сонячний день, ні краєвиди за широким вікном вагона не тішили його. Від дня, коли йому доручили справу про убивство Гущака, і до сьогодні він не мав жодної хвилини спокою. Навіть уночі йому снилися Гущаки усякого віку, зросту, масті, живі й мертві, і він плутав, хто кого убивав. Прокидався, коли йому починав снитися прокурор, людина в глибині душі співчутлива, шаноблива до своїх підлеглих, але водночас вимоглива до жорстокості, особливо коли вони провалюють слідство. А той факт, що тепер на чолі оперативної групи поставлено Коваля, якому доручають найзаплутаніші справи, свідчив не лише про те, що інспектор Андрійко, на думку начальства, не впорався із завданням, а й про те, що убивство набрало нового, ще не відомого для Валентина Суботи значення, і комісар міліції, начальник Управління внутрішніх справ, хоче допомогти слідству майстерним розшуком.
Але підполковник Коваль не лиш допомога, а й контроль, пересторога йому.
Субота знову й знову аналізував усе, що встиг зробити. На щастя, не спокусився на всілякі фантазії, не вигадував додаткових версій, а опрацював ту, яка вже майже привела до успіху. Так заспокоював себе молодий слідчий, проганяючи тривожну думку: «Нащо ж було, коли справа лагодиться, підключати до неї Коваля? Невже виник сумнів, що він не зможе самостійно завершити її?!»
Була ще одна причина, чому молодий слідчий почував себе перед підполковником Ковалем не зовсім певно, але причина ця мала особистий характер, і думати про неї Субота собі не дозволяв.
Поїзд плавно наближався до станції, і слідчий вперше побачив у новому ракурсі — з вікна електрички — знайому смугу кущів, автомобільне шосе уздовж залізниці, місце трагедії, яке раніше він оглядав, стоячи біля колій.
Ось і платформа. Коваль і Субота пішли не вперед, до перехідного містка, а на протилежний край її, туди, де мешканці східної околиці Лісової, незважаючи на застережний плакат, стрибали на рейки і притьмом перебігали через них. Вони теж сплигнули: Субота легко, а підполковник затримався на прузі і незграбно гупнув на землю, аж заболіли п'яти.
Коваль з гіркотою подумав, що обважнів, — заклопотаний справами, перестав відвідувати басейн, на риболовлю теж не вибереться, навіть зарядку часом не зробить, от і результати!
Йдучи уздовж колій, він вдруге пильно розглядав місцевість. Далеко вперед побігли блискучі відшліфовані рейки. Виплутавшись із станційних переходів, вони гнучко вислизали на широкий простір і плавно завертали вдалині, виблискуючи сонячними зайчиками. Обабіч колій тяглися проїзні шляхи: ліворуч нагріте сонцем розм'якле асфальтове шосе, праворуч — звичайна бруківка, крізь яку пробивалася жухла травиця. Шосе було затиснене між колією з піднятими над землею дротами семафорної сигналізації і масивними мурами санаторіїв та ажурними решітками будинків відпочинку, що тяглися на сотні метрів впритул до шосе; а бруківка стелилася по той бік залізниці під зелені дерев'яні парканчики піонерських таборів, схованих у гущавині лісу, який, обіймаючи сотні гектарів, випліскувався аж до сусіднього селища.