Сотні питань, жалючі й настирливі, як бджоли. Відмахується від них підполковник Коваль, а вони все одно налітають!
З Козубом — ясно. Служака і кар'єрист. У свій час піднявся високо, потім зірвався. Досвідчений юрисконсульт, який, незважаючи на роки, не хоче відходити від активного життя. І багатий колекціонер творів мистецтва. Срібна статуетка дискобола, яка стоїть у нього тепер на столі, чи не наймізерніша річ з колекції… Але все ж таки, як вона до нього потрапила, якщо це — апостоловська?.. Ні по яких документах колишнього слідства не проходила… Здається, у цій маленькій фігурці ключ до розгадки таємниці…
Ох, земляки любі, на кого ви схожі, ким, зрештою, виявитесь: такими, як танкіст Ярослав Терен, як друзі дитинства — партизани, чи один з вас є злочинцем? Голова сохне від цієї думки!
І, ніби щоб прогнати її, Коваль з усієї сили стріпнув головою. Він знову згадав Клавдію Павлівну. Ця професорова, хоч би про що міркував, не йде з думок! А як вона поставиться до новоз'явленого брата? Чи потрібен їй, коли й батька приховувала? Здається, не дуже тужила за братом, не часто згадувала. А щоб мати близьких людей, треба бути гідними їх…
Думки Коваля враз обірвалися. За високим парканом, який давно перетворився на живопліт, почувся голос доньки. Здивовано помітив, що уже темно, у вікнах будинків, які оточили його подвір'я, горять вогні. Оце так засидівся!
По той бік паркана Наталя сказала:
— Ходімте, кавою пригощу.
— Ні, ні, дякую. Іншим разом.
Коваль упізнав голос Валентина Суботи і насторожився.
— А батька дома ще немає, — лукаво промовила Наталя. — У вікнах наших не світиться…
Субота промовчав.
Коваль підвівся, пішов у хату і ввімкнув у кімнатах світло. За кілька хвилин у кабінет увійшла Наталя. Була в легенькому квітчастому платтячку, з темно-червоною трояндочкою, вплетеною в косу.
Підійшла і поцілувала. Від неї пахло квітами і сухою травою.
— Я тебе давно не бачила, Дмитре Івановичу Коваль! І скучила. А ти схуд, змарнів, — співчутливо додала, придивляючись. — Тебе знову заполонила робота? Тисячі таємниць і нерозгаданих загадок? — Вона посміхнулась і притислася до нього. — Бідолашний Дік!
— Найбільша загадка для мене це — ти, — теж усміхнувшись, відповів підполковник.
— Он як, — протягла Наталя і раптом розсміялася дзвінко.
«Як вона схожа на матір! — тепло і водночас з легким сумом подумав Коваль. — Така ж довірлива, щира, безпосередня».
— Ти знову задумуєшся, Дік?! Любий Дмитре Івановичу Коваль, я голодна, і ви, мабуть, теж не їли. Геть усякі справи і думи! Ходімте на кухню, щось пожуємо…
І вона силоміць повела батька за собою…
30
Просторий актовий зал колишнього церковнопарафіяльного училища, збудованого на околиці, був повен людей. Сюди постягали із класів парти, ослони, що їх звезли для школярів із особняків та куркульських садиб, — але їх не вистачало, і люди терпляче юрмилися у проходах, підпирали стіни.
Тут мала відбутися чистка міліції від тих, що примазалися до нової влади. Кожний міліціонер, незалежно від посади, ставав перед громадянами молодої робітничо-селянської республіки, перед мешканцями свого міста чи односельчанами, щоб разом з комісією по чистці почути все, що скажуть про нього люди.
Чистка зібрала і робітників з околиці, і незаможників із близьких сіл, і співчуваючих, і вороже настроєних обивателів. Не густо було тільки інтелігенції: кілька службовців з пошти та вчителі. Під ногами дорослих швиргала, товклася дітвора, захоплена загальним збудженням, де-не-де приткнулися за партами старші учні, які захоплено розглядали озброєних міліціонерів, не дуже тямлячи, що це відбувається у їхній школі. Незважаючи на галас дітвори, зацитькуваної дорослими, голосні перешіптування кумась, що лузали насіння під парти, у залі була атмосфера і язичеського свята, і суду, і урочистого видовища.
На сцені, збитій нашвидкуруч з обаполів, на відміну від загального збудженого настрою, панував суворий спокій. За столом, вкритим Червоною скатертиною, стиха перемовлялися, гортаючи папери, члени комісії.
Нарешті голова її Колодуб — у новій військовій гімнастерці — підвівся і, взявши у руки голосистий дзвоник, потрусив ним. І враз стало так тихо, наче всі відчули себе школярами.
Чистка почалася.
Олексій Решетняк сидів у кутку, розглядаючись навколо. Був спокійний за себе. Походження — бідняцьке, з незаможників, змалечку батракував у пана Ганжі, непитущий… Люди? Люди нічого поганого не скажуть… Хіба що ті, котрих брав до нігтя. Але то або куркулі, або карні злочинці, класовий ворог, який права голосу не має… З роботою ніби справляється. Хоч і не вчений, але самим життям привчений розбиратися, де червоне, а де біле. В облавах, у бою за спини не ховався…