Він почав розповідати біографію. Тепер з голови вилетіли і Апостолов, і Клава, і всі інші справи. На якусь мить ніби залишився сам із собою, заглянув у себе. Справді, чи все в ньому правильно, чи все як слід, по-робітничо-селянському, по-революційному?.. А може, на те й чистка, щоб підказали. Збоку видніше…
Говорив неквапливо, кожне слово зважував. Хоч і заспокоював себе — все одно хвилювався. Про роботу, про службові справи голова комісії Колодуб не допитувався — робота міліції не така, щоб розпитувати прилюдно. Тільки поцікавився:
— А справу, якою зараз займаєтесь, розкопаєте?
— Неодмінно, — твердо сказав Решетняк. — Як відомо, — додав, — це не просто грабунок, а акція класового ворога. Маю нові дані, які дозволять знайти конкретних учасників злочину…
Колодуб згідливо кивнув. Інші члени комісії — жінка з губпарткому і начальник міліції Гусєв — цікавились не так роботою, як біографією, поведінкою у побуті та заявами присутніх. Воно й не дивно: начальнику про службову діяльність Решетняка не треба було розпитувати на чистці, а представник губпарткому Козирєва, весь сухотний вигляд якої і гострий блиск очей свідчив, що вона, як смолоскип, сама згоряє у полум'ї подій, сиділа перед людьми рівно, строго, наче невблаганна Феміда, і цікавилася одним: відданістю Революції і класу.
Все проходило гладко. Напруження у Решетняка спадало, і він уже був готовий повернутися на своє місце, коли раптом з передніх рядів спитали:
— А ти розкажи, як печінки відбиваєш у своїй пролетарській міліції!
Слова зависли у повітрі над самою головою Решетняка, серед тиші, що, як здалося йому, відразу загусла. Встиг глянути на того, хто питав, і відзначити про себе: «Журбило…» — але не більше, бо вигук той іще висів у повітрі як дамоклів меч.
— Це правда, — підвівся з місця Карамушкін, — є жертви, є свідки…
Миттєве оціпеніння залу зникло. Навколо зашуміли, заґвалтували. Дехто з цікавістю втупився у Решетняка. Дзвінок у руках голови комісії ножем розітнув шум:
— Тихо!
І, звертаючись до Журбила, голова запросив:
— Розкажіть комісії, що знаєте…
Худющий світлоокий парубок з повільними рухами і тихим голосом — наче й не схожий на конокрада — підвівся і, сором'язливо оглядаючись на зал, повторив:
— Бив. Як спіймали. І на слідстві. Не так скажи, як йому хочеться, зразу в вухо. Або по печінці. Якщо пролетарій беззахисний, значить, можна й побити. Наче при старому режимі…
Журбило й зараз чогось боявся, бо раз у раз кидав погляд то на сцену, на членів комісії, то в зал. На Решетняка не дивився.
А у того стислося горло. Брехня, підступність, особливо коли падає на людину несподівано, з-за рогу, має у першу мить таку силу, що й велетня з ніг валить. Хотів вигукнути на весь зал, що не тільки Журбила, нікого й пальцем не торкнувся, а цей — конокрад — одсидів рік і тепер мститься.
Не зміг не те що вигукнути, сказати голосно — тільки поворушив губами:
— Неправда. Його почули.
— Ох, і брехун ти, Володька Журбило, — долетіло з глибини зали.
— У мене свідки є. І довідка. Й досі печінка болить, — завовтузився той, шукаючи папірця.
— Та не слухайте його, товариші комісія, — підвівся літній чоловік. — Йому печінки ще при старому режимі люди за коней відбили.
— Ми повинні брати до уваги заяви від кожного, хто не є класовим ворогом. А там розберемося, — відповів Колодуб і спитав: — Може, іще є заяви або запитання?
— Спитайте представника художнього класу, як Решетняк над ним знущався. Про це навіть газета писала! — закричав Карамушкін. — Ось він тут, пролетарський художник Іва-щенко!
Решетняк відчув, як до обличчя приливає кров. Але Іващенко підхопився відразу — тепер він був не у сандаліях і римській тозі, яка збила колись з пантелику Решетняка, а у звичайному костюмі, пошитому з якогось брезенту.
— Неподобство! — закричав Іващенко. — У мене немає жодних претензій до громадянина Решетняка. Це — провокація!
Його заспокоїли. Решетняк знав, що й справді газета писала, як він затримав напівроздягненого художника, що удавав з себе стародавнього римлянина. Але тільки як про анекдот.
— Є запитання, — підвівся з передньої лави брат Могилянського.
Решетняк оглядав зал і вже не міг розпізнати окремих облич. Усі зливалися у драглисту пелену, яка погойдувалася перед очима, то відступаючи від якогось обличчя чи постаті, то знову запинаючи усю залу. Видно, позначилася велика втрата крові, яку нелегко було компенсувати на голодному пайку та ще й поділеному на двох…
— Нехай скаже, скільки в його батька, Івана Решетняка, наймитів, за що батька голосу позбавили і як проліз у міліцію.