Це був заборонений удар. Решетняк підняв руку, гамуючи гомін. Він усе зрозумів: на нього організовано атаку. Атаку раптову, навальну. Але він відповість ударом на удар.
Тепер мряка ніби випливла із зали. Ясно бачив перед собою усіх і обличчя брата Могилянського, кожна рисочка якого, здавалося, уже торжествувала перемогу. Відчув, як міцніє тіло, напружується, наче перед боєм.
— Це атака класового ворога, — кинув у зал чітко. — Але вороги не виб'ють мене із сідла. — І, звертаючись до комісії: — У нас півсела — Решетняки. І село зветься Решетняки! Іванів Решетняків — п'ятеро. Але не родичі, чужі. Є і такий Іван Решетняк, багатий, млин має, наймитів, права голосу позбавлений, Іван Хомич, а мого діда звали Миколою, батько — Іван Миколайович. Це можна перевірити…
— Як ви потрапили на службу до міліції? — спитав голова комісії.
Решетняк розповів, що спочатку у самообороні села, поставлений комнезамом, був батько, а потім на сходці і його обрали. Після ліквідації виборної міліції пішов служити у повіт.
Хтось з місця почав хвалити Решетняка, згадав про сміливість у бою, про поранення, та Козирєва, гостро блиснувши очима, зупинила промовця:
— Тут не ангельські крильця чіпляють, а чистять!
— А щодо заяви товариша Решетняка про атаку класового ворога, — підвівся голова комісії, — то це встановимо і розберемося, хто класовий ворог, а хто ні, хто прислужується ворогові через несвідомість, а хто примазався до робітничо-селянської справи. Таке наше завдання.
— По-моєму, непманів Могилянських і так видно, розбиратися нічого, — не стримався Решетняк.
— А ми зараз не Могилянських чистимо, а вас, — суворо зауважив голова.
Решетняк замовк, відчуваючи, як образа застилає йому очі туманом, як знову паморочиться голова і зникає зал. І раптом крізь білу мряку, крізь круговерть облич почув:
— Не будьте хлопчиком з бородою…
Він стрепенувся. Хто це сказав?! Чи, може, йому вчулося, приверзлося, само народилося в обважнілій голові? Силою волі стримав дріж у руці, якою важко опирався на палицю, обвів прояснілим поглядом зал, немов видивляючись потрібну людину, потім оглянувся на комісію.
Найближче до нього із незворушним виразом сиділа Козирєва. Ні, голос був чоловічий. Потім — Колодуб, який уже сів і щось відмічав у списку. І, нарешті, худорлявий, з запалими від постійного недосипання і недоїдання щоками, нервозний начальник міліції Гусєв.
У залі знову почали шуміти, і Решетняк, кульгаючи, зійшов з помосту…
Інспектора Решетняка вичистили з міліції. Чи тому, що Журбило подав лікарську довідку про свою «відбиту» печінку, чи тому, що на Решетняка надійшла анонімка про аморальну поведінку і зв'язок з дочкою класового ворога, підслідственого Апостолова, хоч він уже жив у комуні, залишивши кімнатку Клаві (і це теж було поставлене йому на карб), але — вичистили.
Він іще два дні ходив на роботу, передаючи інспектору Козубу справи, розповів, що довідався від Клави про свої підозри, а потім поїхав на село, до батьків…
31
Це була дивна зустріч. У кабінет Козуба, де завдяки хаотично зібраним творам мистецтва панувала мішанина імен, стилів та епох, входила цього вечора ще одна, найвагоміша епоха: Революції і класової війни. Вона входила з людьми, які переступали поріг кімнати, і з кожним новим гостем повітря насичувалося атмосферою незвичайного часу.
Артистка Горохівська, яку Коваль привіз машиною, тулилася у кутку кабінету, намагаючись втиснутися у старовинне крісло і стати непомітною. З того свого захистку вона розглядала засклені стелажі із книжками, картини, фарфор у шафах, раз у раз кидаючи скісний погляд то на господаря кабінету — лисого чоловіка з видовженим, не по-старечому енергійним, зморшкуватим обличчям, і пробувала уявити його молодим, інспектором міліції, який багато років тому допитував її. то зупиняла свій погляд на юнакові з прилизаною зачіскою, якого підполковник назвав слідчим.
Подружжя Решетняків запізнювалося. Чекаючи на них, чоловіки жваво бесідували про щось своє, а Ванді Леонівні незабаром стало нудно і від того ніби спокійніше на душі.
Та ось у передпокої пролунав мелодійний дзвоник. Козуб підхопився, але Коваль, який був ближче до дверей, сам вийшов відчинити. З передпокою долетіли голоси, звуки кроків, двері розчинилися — і всі побачили Решетняків.
Невисокий, кремезний, з густо посрібленою чуприною, рожевими щоками, чи то від постійного перебування на свіжому повітрі, чи від розриву дрібних склеротичних жилок, з сивими бачками на тих щоках, — професор увійшов якось боком, нахиливши голову, немов збирався буцатися. Клавдія Павлівна впливла у кімнату повільно, насторожено і відразу огляділася, мовби лисиця, що чекає пастки.