Решетняк і Козуб враз упізнали один одного: «Бачу бравого інспектора — грозу бандитів і світової буржуазії!» — поохкали, що час невблаганний, підкинули один одному компліменти «а проте…», «та й ви майже не змінилися, так, так», «якби не ваша сивина», «та не моя лисина»… Клавдія Петрівна трохи манірно познайомилася із Суботою та Горохівською. Козуба не впізнала. А він поцілував простягнуту руку професорової і мало не розшаркався.
— Вас я пам'ятаю, — сказав, чим викликав незадоволення Решетнякової, яка не знала, що саме він запам'ятав. — Вперше побачив на допиті, а потім у кімнатці червоного міліціонера Решетняка, коли він лежав поранений після Вербівки… Пригадую, славне таке, цибате дівча було… Він вас спочатку заарештував, а потім одружився…
Козуб хіхікнув, але Клавдія Павлівна тільки мовчки підняла брову і затим сіла на м'який ослінчик. Вона цього не пам'ятала і не хотіла пригадувати.
Почалася загальна розмова, вимушена, якої вистачило лише на кілька хвилин.
Коваль уважно стежив, як чіпко придивляються, немов обмацують поглядами один одного, учасники зустрічі. Здавалося, втішався з тієї напруженої атмосфери, що запанувала у кабінеті, з відвертої настороженості жінок і підкресленого пожвавлення чоловіків.
Та ось, немов по команді, всі замовкли і повернулися до нього.
Підполковник чекав цієї хвилини.
— З вашого дозволу, — сказав, оглянувши товариство, — я сьогодні побуду тамадою…
При цих словах юрисконсульт підхопився і вийшов з кабінету. За хвилину вкотив невеличкий столик на коліщатах — такий, яким у ресторанах розвозять цитрусові та сигарети, — на ньому стояла відкубрена пляшка вина, блюдечка з кружальцями лимона, цукерки, фрукти. Видно було, що Козуб заздалегідь приготувався до зустрічі.
— Пробачте, що так скромно. Про все самому доводиться дбати…
— Ми з господарем цієї гостинної хати, — говорив далі Коваль, — вирішили запросити сьогодні вас, людей, які хоч трохи були зв'язані з справою Апостолова — Гущака. Сподіваюсь, ніхто не відмовиться допомогти дізнанню…
— Господи! — прошепотіла Клавдія Павлівна.
— Насамперед, шановні друзі, — продовжив Коваль, по» своєму зрозумівши зітхання професорової, — хочу підкресли» ти, що на світі не буває незакінчених справ. Усе має своє розв'язання, свій кінець. І те, що не закінчують люди, довершував час, те, що кидаємо на півдорозі, згодом знаходить своє закінчення незалежно від нас — іноді спокійне, непомітне, а іноді бурхливе, навіть трагічне. Як от у справі покійного Гущака… На перший погляд, вона могла здатися закінченою. Всі учасники пограбування загинули, місце схову цінностей невідоме; можливо навіть, що їх вивезли за кордон… А тепер з’ясувалося, що один з головних персонажів — сам Гущак — спокійненько проживав у Канаді. Значить, поквапилися закрити справу…
— У нас іншого виходу не було, — вкинув Козуб, розливаючи вино.
— Я читав протокол, написаний вами, — відповів Коваль. — З юридичного боку грамотний. Висновок ніби вмотивований, а насправді — помилковий. Як це — махнути рукою на колосальні цінності, визнати їх загиблими?! Не закривши справу, можна було день за днем, місяць за місяцем розшукувати. Якась деталь, друга, випадок, дивись, і наштовхнулися б на ниточку…
— Не було для цього апарату, такого, як зараз. І грошей. Гарячі справи, по свіжих слідах, не встигали розплутувати. Хто хоч половину злочинів розкривав, вважався міліцейським асом, а відділення таке на руках носили. Дещо доводилося і закривати, не розкривши…
— Я говорив з кожним із вас окремо, — продовжував Коваль. — Тепер обміняємось думками… Нехай кожний уявить себе інспектором розшуку і висловить свої міркування, хоч би якими дивними вони здавалися. Станемо єдиним колективним розумом. Я певен в успіху, тим більше що серед нас є не тільки колишні інспектори розшуку, — він кивнув на професора Решетняка, — але й нині практикуючі криміналісти, такі, як Іван Петрович. Даруйте за довгий вступ… Не повезло вам сьогодні з тамадою…
— То вже проголошуйте якийсь тост, за здравіє чи за упокой, — вкинув Козуб.
Ніхто, проте, не брав кришталевої чарки у руки.
— Сьогодні нам треба з'ясувати одне, — додав підполковник, — кому потрібна була смерть старого Гущака. Як казали древні: «Куі продест?» — кому вигідно?..
— Як це «потрібна»?! — перебив Коваля юрисконсульт. — Адже ви говорили, що це нещасливий випадок. А коли нещастя, то не було, значить, насильства, не було «корпус делікті», складу злочину…