Погляди присутніх схрестилися на Ковалю.
А він не поспішав з відповіддю. Ось, не втративши звичного погордного виразу обличчя і ніби виставивши наперед допитливий і трохи вугруватий носик з характерною сідловин-кою на переніссі, втупилася в нього Клавдія Павлівна; ось набурмосений Решетняк, якому вся ця історія дуже не до вподоби; ось втомлене і злякане, бліде обличчя артистки; здивоване — Козуба.
— Так, — сказав підполковник, — досі ми з Валентином Миколайовичем, — він кивнув на Суботу, який притулився у кутку біля Горохівської і уважно спостерігав за тим, що відбувалося в кімнаті, — вважали, що з Гущаком трапився нещасливий випадок. Тепер експертиза остаточно встановила, що це — убивство. Він був оглушений і після того кинутий під поїзд…
Краєм ока підполковник бачив — ще дужче побіліло обличчя артистки. Здавалося, їй не вистачало повітря.
— Нам треба знайти, хто знав Гущака, з ким мав він стосунки після приїзду. Сьогодні хотілося послухати ваші міркування… Це допоможе знайти вбивцю, а через нього розв'язати головне завдання — знайти скарб.
Кожний у кабінеті з новою цікавістю оглянув усіх інших. І в кожного виникли якісь свої почуття, свої міркування, які ніхто поки що не наважувався висловлювати.
— Я думаю, — порушив тишу Козуб, — що варто почати в розповіді шановної Клавдії Павлівни. Я не помилився: «Павлівни»? — повернувся він до професорової.
— Чому це з мене? — запитала Решетнякова, усім виглядом даючи зрозуміти, що не дозволить над собою збиткуватися.
— Вам колись, Клавдіє Павлівно, ця справа була найближча, — пояснив юрисконсульт, — так би мовити, з сімейних міркувань… Колись частина цінностей банку належала вашому батькові, пану Апостолову, він же залишався керуючим і при Радянській владі… А за законом успадкування, зі смертю батька майно перейшло б у власність саме Клавдії Павлівни Апостолової-Решетнякової… Якби, звичайно, не було експропрійоване революцією…
— Отже, нема чого й говорити, — сердито, немов прокинувшись, гримнув Решетняк. — Яке там успадкування!
— Я залишилася тоді гола й боса, — пхинькнула й собі Клавдія Павлівна. Але раптом очі її спалахнули цікавістю. — Іване Петровичу, а якби знайшлося, невже я була б законною спадкоємницею?!
Професор сердито зиркнув на жінку.
— Звичайно, ні, — відповів юрисконсульт. — Цінності від моменту націоналізації уже не належали ні вашому батькові, ні акціонерам, ні колишнім вкладникам. Крім, скажімо, особистих прикрас, золотих перснів чи сережок…
Решетнякова кинула на юрисконсульта обурений погляд, мовляв, про що ж тоді мова!
— Я ж кажу, якби не революційна експропріація, — повторив той.
— Клавдіє Павлівно, — втрутився Коваль, — а давайте і справді поміркуємо не з позицій нашого законодавства, — він по-змовницькому підморгнув Козубу, — а з точки зору реемігранта Гущака. Наші моральні критерії, наше право, очевидно, не були для нього незаперечними. І він, наприклад, міг би вважати революційну експропріацію незаконною, а вас, Клавдіє Павлівно, єдиною спадкоємницею.
— Приїхавши, вирішив розкрити дочці Апостолова місце схованки, — швидко вкинув Козуб. — І, розшукуючи вас, натрапив на Лісову, де ви проживаєте влітку…
Побачивши, що Решетнякова, як розлютована кішка, готова стрибнути межи очі Козубу, підполковник перехопив ініціативу.
— Клавдіє Павлівно, ви не хвилюйтеся і не обурюйтесь. До такого висновку ніхто не приходить. Просто міркуємо вголос і так, і сяк… Намагаємося розгадати таємницю Гущака. Насамперед говоримо слово — «припустимо»… Припустимо, що у Гущака й справді були такі наміри… Хоч, правда, повинен був розуміти, що на нашій землі діють тільки радянські закони і що він теж підпадає під радянську юрисдикцію.
— Що для Гущака закони?! — зауважив Козуб. — Міг узяти собі в голову, що розкриє таємницю спадкоємниці, за яку він вважав Клавдію Павлівну, і ніхто йому не завадить.
— А мотиви? — нарешті не витримав професор. — Так, так! Нащо було йому це робити?
— Можливо, хотів спокутувати свій гріх.
— Перед ким?!
— Еге ж, — зітхнув Козуб, — перед ким?.. А може, він у Канаді релігійним ставі
— Чому «став»? А раніше, у молодості, він хіба не був релігійним? — спитав юрисконсульта Коваль.
Той зам'явся. Потім захіхікав.
— Звідки мені знати, який він був у молодості, Дмитре Івановичу? Але, міркую, навряд був релігійний, коли отаманував у банді. А щодо передачі скарбу за своїм вибором, то це для Гущака дуже просто і з морального боку, і з практичного…