— Не забувайте про мене! — не могла заспокоїтися Решетнякова. — Нащо мені ті цінності. Я не вважаю їх своїми і не прийняла б!
— Гущак не знав ваших поглядів, — зауважив підполковник.
Клавдія Павлівна стенула плечима, мовляв, які в неї ще можуть бути погляди!
— Гущак не зустрічався з вами, не бесідував?
— Звичайної
— Ну от.
— А те, якою він вас пам'ятав, — кинувся на допомогу Ковалю юрисконсульт, — давало йому надію. — Побачивши, що професорова знову іскрить очима, уточнив: — Маю на увазі ваше походження: багатих батьків, гімназичне минуле… Це дозволяло думати, що ви приймете спадщину і так само допоможете переховати і його частку… Принаймні не образитесь і не викажете його.
— А от на вас ображаюсь! — вигукнула Решетнякова.
— Що ви, що ви! — розвів руками Козуб. — Ви весь час неправильно мене розумієте. Ми тільки пробуємо міркувати, так би мовити, з позиції Гущака…
— Ні, Іване Петровичу, сьогодні ми не по-джентльменському чинимо. Й справді, напали на бідолашну жінку з усіх боків, — заступився Коваль. — А до речі, у вас, Клавдіє Павлівно, ще був брат Арсен. Ми його теж розшукуємо. Цікаво, чи знав Гущак про його існування? — Коваль зробив паузу і оглянув присутніх. — Отже, Клавдіє Павлівно, що хочете сьогодні ще розповісти, які ваші міркування?..
— Нічого, — розвела руками Решетнякова. — Вам усе відомо, товаришу підполковник.
— Ну, що ж, — погодився Коваль, — у такому разі послухаємо чоловіків — людей, які безпосередньо займалися цією справою… Хто перший? Ви — Іване Петровичу? Чи Олексій Іванович?
Професор раптом спитав Коваля:
— А чого зв'язуємо повернення Гущака і загибель його із забутою кримінальною справою? Може, тут усе простіше?
— Й справді, — зрадів Козуб. — Чи був Іван Іванович? Пам'ятаєте? У Хікмета…
Всі втупилися у Коваля.
— Нам цікава всяка версія. Чи не так? — звернувся підполковник до Суботи, і той згідливо нахилив свою акуратну, з рівним пробором голову.
— Тоді дозвольте мені, — сказав юрисконсульт. — Щодо загибелі Гущака… Це було звичайне пограбування ошатно вдягненого дідка. — Козуб по очах Суботи помітив, що версія зачіпає душу слідчого, і повторив: — Звичайне пограбування. Давня таємниця тут ні до чого.
— А звідки ви знаєте, що Гущак був добре вдягнений? — поцікавився Субота.
— Ну, — на мить затнувся юрисконсульт, — приїхав із Канади. Значить, і одяг відповідний, усякі нашивки, блискітки, нікельовані ґудзики — те, що справляє магічне враження на декотрих нестійких юнаків. Могли припустити, що і в кишенях не порожньо… От і спокусилися… А дід виявився міцненьким або щось завадило, одяг не зняли, вибрали кишені і — під поїзд.
Козуб закінчив і перевів погляд на Коваля.
— Версія можлива, Іване Петровичу, — погодився той після короткого роздуму і навіть зітхнув з жалем. — Але ні. Не пограбування. У кишенях усе ціле. Навіть гаманець. Дуже гарний, новенький, шкіряний, з цілою системою застібок, з досить значним вмістом.
— Інший раз злочин не має видимих мотивів. Вони є, тільки сховані, невиразні, — продовжив юрисконсульт. — Могло бути банальне хуліганство, яке привело до непередбачених наслідків — смерті старого, і тоді, злякавшись, його запхнули під поїзд.
— І тут — банальне? Навіть хуліганство буває банальне? — не до місця вкинула професорова, яка вже трохи заспокоїлася, і всі удали, ніби не почули її.
— Ви не згодні з такою версією? — звернувся Козуб одночасно до Коваля і Суботи.
— Ми розробляли багато версій, — ухильно відповів слідчий.
— Це — найвірогідніша, — ще раз запевнив господар кабінету. — І які тут зв'язки з тією давньою історією, притягненою, даруйте, за вуха? До речі, у старого Гущака якась рідня тут залишалася… Їх теж перевірено?
— Валентин Миколайович сказав, що розроблялося багато версій. Була й така. Не підтвердилася.
При згадці про родичів старого реемігранта Субота поморщився. За необгрунтоване тримання Василя Гущака у камері його чекали неприємності. Він тяжко зітхнув.
Не знаючи, чим викликана гримаса на обличчі молодого слідчого, Козуб не розвивав далі цих міркувань.
— Пробачте, що допитуюсь… Я розумію: не все можна розповідати… Але візьміть до уваги мої слова… До речі, як його убито? Якщо не секрет. Ножем, фінкою, кастетом або якоюсь іншою такою зброєю — то це тільки хулігани або грабіжники.
— Ой, не згадуйте таких речей! — запротестувала Горохівська, яка досі мовчала і слухала чи не слухала розмови, але пильно приглядалася до присутніх, особливо до професора Решетняка: чи це той чоловік, який заарештував її вночі разом з матросом і допитував у міліції? Вона тоді зненавиділа його, вважаючи винуватцем загибелі Арсена. А тепер ніяк не могла уявити цього старого сивого ученого невблаганним міліціонером.