Припускаю, що того ж вечора ви розпустили більшу частину мішка…
Якби ж то! Ми шляхетно відокремили своє від чужого (свого було жалюгідно мало, всього лише по вісім синіх купюр) і накупили вина. Як це тоді називалося в газетах, до святкового столу. Того ж вечора ми пристойно повечеряли масним узбецьким пловом та ще маснішою памірською шурпою і до непристойності мало захмеліли. Помилка крилася, вочевидь, не тільки в масній їжі, але і в тому, що вина ми набрали не міцного, а столового. Останню пляшку ми навіть вилили в чайник, розігріли і щедро змішали з цигарковим попелом. Начебто вино з попелом мало чудодійно позривати наші голови з пліч. Ефект виявився нікчемним. Ми насьорбалися теплої попелястої гидоти, раніше званої закарпатським ркацителі, і, так нічого й не доп’явши, повалилися спати. Хтось лише заїкнувся на тему дівчаток, але був одностайно посланий — які ще дівчатка на тверезу голову?
Тобто як — жодних еротичних поривів?
З цим було нев’їбенно складно. Розумієш, це був дуже нелегкий у житті нашої тодішньої країни час. Ми всі по вуха застрягли в тому жахливо вбогому побуті. Уяви собі — вічно загиджені коридори, сморід від сміттєбаків, умивальників, сральників, металеві солдатські ліжка, сіра дірява білизна, спортивні штани з начосом, халати, курва мама, якісь неоковирні, якісь лікарняні халати! З тих, у яких помирають! І капці, і панталони, і бігуді! Розумієш, до цього слід було звикнути. Щоб уявити собі кохання за таких обставин, слід було пройти певну стадію своєрідного емоційно-естетичного отуплення. І зрадити музику, свою музику, бо ті корови слухали винятково всяке гівно типу «Лєйся, пєсня!» і Деміса Руссоса. Ні, безумовно, там, у тих гуртожитських коридорах так само траплялися цілком стерпні (або й цілком нестерпні) кралі, але саме вони бували вже переважно зайнятими. Як, наприклад, моя майбутня дружина, про що згодом. До всіх інших категорій мусилося підходити лише під сильним впливом алкогольної анестезії.
Окей, тоді що все-таки з тим кривавим бенкетом?
Не хвилюйся, ситуація поки що під контролем. Наступного дня був вівторок і це означало, що ми йдемо до школи аж на першу тридцять. У нас п’ять разів на тиждень заняття розпочиналися пополудні, тільки у понеділок — з восьмої ранку. У Поліграфі не вистачало аудиторій, тому заняття відбувалися за змінами. Я кажу до школи, бо так ми цей наш Поліграф переважно називали — школою. Існувала така весела приповідка: по рублю — і в школу не підемо. Існувала ще веселіша: по рублю — і поригаємо. Того ранку так воно і сталося. Рукавішніков (він же Рукав) зранку навів до нас повну кімнату своїх старшаків — курс третій, четвертий, навіть чи не п’ятий, всі такі зарізяки з вусищами, бакенбардами, в джинсі і в тільняшках, абсолютні тобі ветерани недавньої війни у В’єтнамі. Ідея була гуманна: зближення між поколіннями, студентська солідарність, посвячення молодих. Ми й незчулись, як на столі, під столом і всюди по кутах завелися незліченні голови пляшок і вони впритул витріщились на нас. Що це було — «Гроно Закарпаття»? Зараз уже не згадати… Пам’ятаю лише, як уже десь після другої склянки ми всі затягнулися димом і світ виявився дедалі швидшою каруселлю. Ефективність шмурдяків полягала в тому, що вони коштували небагато, пилися відносно легко і великими дозами, найчастіше повними гранчаками, а вставляли фактично вмить. Краще за мене це може пояснити Індрик — він уміє все обґрунтувати з біохімічної точки зору: процент цукру, спиртові домішки, коефіцієнт засвоєння слизовою, м’якими тканинами, концентрація, консистенція. Пам’ятаю, як Рукав усе бігав і бігав по нові пляшки, чомусь саме він — з дитинства легкоатлет. Пам’ятаю, як о пів на дванадцяту ми всі заревіли старовинну махновську пісню «Любо, братци, любо!». Вона донині для мене одна з улюблених, ця «Любо, братци!», але май на увазі: щойно я почну її співати, це завжди знак, що мені досить. Так уже склалося.