Навіщо їх зашивали?
Про це я прочитав кілька років по тому у книжці Аркадія Фідлера. Це робилося для того, щоб дух убитого не вийшов назовні і не мстив. Менше з тим. Я був щасливий у Празі і мені геть не подобалося, що тепер там хазяйнують якісь йобані російські танки. Можна сказати, що Захід купив мене з тельбухами саме того літа. Для нас це був Захід — Прага. Зрештою, вона і тоді, й зараз розташовується дещо західніше від Берліна, про що не забуває нагадувати Яхимек Тополь.[1]
У тебе тоді не виникло такого дитячого відчуття, наче починається війна?
Здається, виникало. Пам’ятаю одне таке недільне надвечір’я — десь на початку вересня чи якось так. Ми мешкали на вулиці Гаркуші, це поблизу залізничного вокзалу, увесь транспорт, що сунув через місто, пер завжди тією вулицею, бо ніяких об’їздних доріг тоді ще у Франику не було. Але того надвечір’я це була колона, ціла колона танків — уявляєш? І всі херачать у напрямку вокзалу, де їх потім вантажать на такі спеціальні платформи. І — вперед, на чехів. Пам’ятаю, що сусіди повибігали з домів і стояли обабіч вулиці. І всім нам — у тому числі малим пацанам — передалось якесь таке заціпеніння. Від дорослих. Бо тодішні дорослі на 70 відсотків складалися з осіб, які мали у досвіді останню війну. Моїй бабці, приміром, було на той час 66 років і вона мала у своєму досвіді цілих дві війни. І всі ці люди з війною в досвіді так і заціпеніли в тому гуркоті у призахідному сонці, втупившись у бруднозелену колону. Більшість із них були певні, що то вже війна. Причому знову переможна. А потім була ще така сцена на вокзалі (бо всі ми якогось хріна попензлювали за тими танками на вокзал, ніби щури за щуроловом). Так от, на вокзалі все кишіло від мільйонів жінок, які добиралися туди власним ходом, щоб востаннє попрощатися зі своїми бойовими танкістами. Бо це було не реґулярне військо, а такі ж, як і мій батько, партизани, себто дорослі чолов’яги, вирвані з родин загальною військовою повинністю, самі тобі майже виключно селюки з бурякових ланів Бандерлянду. І от в одного з них на пероні просто таки вчепилася його жінка, вона висла на ньому, голосила що було духу, падала перед ним на коліна, ловила його за ноги і мало не билася головою об землю. Та ні, билася таки, билася. Чувакові було не цілком вдобняк, що його баба така істеричка, він її щоразу якось так бездарно відпихав убік, тим більше, що офіцери вже починали на нього погейкувати, досить роздратовано. Урешті він остаточно видерся з її мокрих обіймів і запхався кудись подалі у вагон, а тоді виставив голову з вікна — мовляв, як там моя істеричка? А та зненацька видушує із себе крізь те трагічне ридання: «Йвасю, чюєш?! А єк будеш у Празі, то купи мені файні мешти! Трийцікь семий розмір!». По цьому поїзд рушив.
Гаразд, але ми погодилися, що ти розповідаєш про моменти, коли тобі було добре.
Я пам’ятаю, що ми в цьому погодились, і я до цього веду, не квапся. Зараз ми мусимо перестрибнути через два роки і повернутися на той інший, львівський вокзал, де всюди повно огидних типів і смердить рибними котлетами в тісті. Але ми з батьками їдемо до Праги, і мама взяла нам квитки на нічний потяг до Чопа. А Чоп — це така найзахідніша станція Радянського Союзу, уявляєш собі на мапі — Закарпаття, Чоп, і в ньому сходяться докупи кордони трьох країн. Зрештою, ти це знаєш. Як і те, що Чоп — це такий своєрідний кінець світу. У 95-му році ми з Ірваном їхали — знову ж — зі Львова до Праги і сіли у той самий московський потяг, квитки на нього того разу чомусь були. Ірван заходить у своє купе, а там уже імєєт мєсто бить один пасажир — якесь таке вусмерть запите чмо, напівдоходяга, весь у тюремних тату, розхристано пітніє на нижній полиці, а підлогою туди-сюди перекочуються всі без винятку спорожнені ним пляшки. Відчув, що хтось увійшов — вони ж усі чутливі, ніби зайці — і продер око. Тоді питає: «Сасєд?». Ірван: «Ага». Він: «Дальока?». Ірван: «Ага». Він: «І я дальока. Да самаво канца». Якось так урочисто це вимовив, з інтонацією. Сашко повертається до мене в купе і каже: «Курва, до самої Праги в одному купе з убивцею їхати!». Але перед Чопом той заворушився, зазбирався, став пакувати манатки, випив ще одне пиво і в Чопі зійшов у безвість. От що в нього означало «да самаво канца» — Чоп. Чоп, а не Прага. Таким чином, з точки зору совкової географії Чоп — це канєц. І того вечора ми з батьками все-таки вирушили нічним потягом до Чопу.