Я не вагався. Знайшовши міцну мотузку, закріпив один кінець до батареї центрального опалення, другим обв’язався і поліз в… стіну. Чорна смуга ЧОГОСЬ, що відділяло квартиру від невідомості, становила близько метра. Через п’ять-шість секунд моїм очам відкрилася тільки-но зафіксована фотоплівкою картина.
Я стояв край печери і вдихав незнайомі пахощі цієї дивної місцевості. Розв’язав мотузку, поклав її під рожевий камінь і легко зіскочив додолу. Ступивши кілька кроків до куба, я зупинився й озирнувся. Печера і рожевий камінь досить чітко вирізнялися на жовтому тлі скель. Нічого схожого поблизу не було, так що заблукати я не міг. Добре запам’ятав це місце і попрямував до загадкового куба, що тьмяно виблискував серед густої фіолетової трави. До нього було метрів п’ятдесят. Поступово мої очі звикли до дивовижного краєвиду. Серед явно не земної рослинності я вже навіть помічав деякі звичні форми трав і квітів, правда, іншого кольору. Фантастичні запахи довершували загальну картину загадкового світу. В тому, що це не містифікація, я вже не сумнівався.
Згори повіяв теплий вітрець. Дивна гама пахощів огорнула мене. “Якщо є рай, то там має бути саме такий аромат”, — подумав я і мимоволі підвів голову. Наді мною світило троє сонць. Чисте голубе небо було зрідка помережане білими хмарками. Небо як небо, коли б не оті три яскраво сяючі сліпучо-жовті диски.
Біля самісінького вуха почулося нявчання. Це було настільки несподівано, що я здригнувся. Повернувшись мало не всім тулубом, побачив, що мене оточують здоровенні, як телята, гладкі КОТИ. Дивно, вони ходили тільки на задніх лапах. Один з них махнув лапою, ніби показуючи на мене, і щось промимрив до двох найближчих сусідів. Ті швиденько підскочили до мене і, взявши попід руки, делікатно підштовхнули вперед. І я раптом опинився в загадковому кубі, який так мене зацікавив.
Трохи оговтавшись, оглянувся довкола. Всередині куб скидався на жиле приміщення. Кілька дверей вели, напевно, в окремі кімнати. Стіни, підлога і стеля були з пластику, від якого струменіло ніжно-зелене світіння. На одній стіні висів матовий екран. Перед ним стояв пульт з безліччю кнопок, перемикачів, важелів, різнобарвних лампочок. Навколо великого овального стола — п’ять м’яких крісел. На одному з них сидів я.
Звичайно, передусім я спробував вибратися звідси назовні. Підійшовши до дверей, потяг їх до себе. Через поріг переступити не вдалося. Переді мною одразу виріс КІТ і замахав лапою перед самісіньким моїм носом.
Залишилося ще троє дверей. Перші були замкнені. Зате через другі я потрапив до кімнати, де стояли два паралелепіпеди. Судячи із зовнішнього вигляду, вони були м’які і могли правити за ліжка. І справді, на одному з них спав… дядечко. Он куди, виявляється, він подався. Я підійшов ближче і почав термосити його за плечі. Він розплющив очі і очманіло витріщився на мене, не знаючи, як пояснити мою появу тут. Але скоро прочумався і скрушно похитав головою:
— Ну що, влип? Я ж попереджав тебе — не чіпай шафу.
Я розвів руками — тепер нічого не вдієш. Ми перейшли в кімнату із стіною-екраном. Зручно вмостившись у м’якому кріслі, я приготувався вислухати дядечкові коментарі щодо становища, в якому ми опинилися. З розповіді мені стало зрозуміло, що про дивовижну властивість шафи дядечко довідався зовсім випадково, коли перетяг її в той куток кімнати, де вона стояла тепер. Схильний до пригод, він одразу ж вирішив скористатися незвичайною можливістю побачити щось нове…
За час, поки дядечко перебував під своєрідним домашнім арештом, КОТИ встигли повідомити чимало цікавого. З куба його нікуди не випускали, однак добре годували і регулярно спілкувалися з ним по телевізору. Стіна-екран з вмонтованою у неї апаратурою була засобом контакту між представниками будь-яких цивілізацій. Дядечкові кілька днів розтлумачували, як він за лічені секунди опинився далеко за межами нашої галактики. Всі пояснення зводилися до того, що він випадково натрапив на лазівку в інший світ, з’єднаний з іншими світами, і т. д. Дядечко розповідав ще щось про шафу, але все виходило досить плутано, бо він і сам не тямив, що й до чого.
Однак це ще було не все. КОТИ не хотіли (невідомо з яких міркувань), щоб на Землі взнали координати просторово-часового тунелю, мовляв, людство ще не доросло до контактів з їхньою цивілізацією. Тому про наше повернення на Землю не може бути й мови.
Домівка-куб, де ми розмістилися, була не що інше, як перевалочна база для чужинців, котрі випадково сюди потрапляли. Після акліматизації в новому світі всіх одвозили в глиб загадкової планети.
КОТИ, які полонили нас, несли прикордонну службу на межі всесвітів. Вони стежили, щоб звідси не вийшла бодай найменша інформація про існування стиків між різними світами.
Перспектива жити не знати як довго в котячому товаристві мене, м’яко кажучи, не приваблювала. Проте розраховувати на втечу ми не могли.
З важкою головою я ліг спати. Дядечко якийсь час ходив по кімнаті, але незабаром і він уклався на паралелепіпеді.
Прокинувся я несподівано від якогось шуму. В чужому світі була глупа ніч, однак зовні куба щось відбувалось. Я прислухався. Нараз двері розчинилися навстіж. і У ту ж мить, голосно гавкаючи, в кімнату влетів Гектор. Он воно що! Пес, не послухавши наказу ждати, поки я повернуся, скочив у шафу і пішов по моїх слідах. Натрапивши на своїх одвічних ворогів, він розігнав їх і тепер, весело помахуючи хвостом, підбігав то до дядечка, то до мене…
Єдине, що лишилось у нас після тієї пригоди, — це кілька фотографій, які я зробив в середині шафи. Відтоді, як нас визволив з котячого полону Гектор і ми знову опинилися в дядечковій квартирі, шафа втратила свої дивовижні властивості. Чи назавжди?
Коли з’являється чужинець
…Тишу в квартирі редактора “Тіволі” порушив мелодійний сигнал відеотелефону. Це було недоречно. Дізнавшись про рішення уряду в справі газети, Джозеф Макгоун нікого не хотів бачити, ні з ким розмовляти. Він скривився, немов його мучив нестерпний зубний біль, але телефон не змовкав. Комусь явно кортіло поговорити з господарем. Зрештою Джозеф підійшов до апарата і ввімкнув тумблер зворотного зв’язку. На екрані відеотелефону з’явилася знайома пика Хендриксона.
— Хелло! — застудженим голосом привіталося зображення. — Де тебе носить?
Помітивши, що Джозеф хоче щось сказати, Хендриксон нахмурив брови:
— Не перебивай. Я в курсі усіх твоїх справ, тому й кажу: перестань киснути. Ти думаєш, комусь потрібна твоя газета? Дивак. Досить того, що ти віддав половину свого життя цьому паперовому мастодонту. Долю газети вже вирішено, ти зможеш тепер по-справжньому вхопитися за життя. Такого журналіста, як ти, на роботу візьмуть куди завгодно. До речі, про тебе вже розпитували на Бі-Ай-Бі. Це добра ознака, що тобою зацікавилась найбільша радіотелевізійна компанія країни. Вважай, що пабліситі забезпечено. Деякі моменти, пов’язані з твоєю майбутньою кар’єрою, треба буде ще обмізкувати, але то дрібниці. Я на тебе чекаю.
Якби Хендриксон не був Хендриксоном, тобто не був приятелем Джозефа Макгоуна, то Джо давним-давно послав би під три чорти цього самовпевненого директора телекомпанії “Гольдоні”. Але він промовчав, а згодом навіть помітив, що думає про сказане Хендриксоном. Понишпоривши в кишенях, вийняв мініатюрний дистанційний телепульт, увімкнув його. На екрані з’явився найпопулярніший коментатор країни Річард Лоу, який саме розповідав про наступне закриття останньої на планеті газети. Висловивши своє співчуття Макгоуну, він побіжно згадав про ставлення сучасного суспільства до друкованих матеріалів. Виходило, що все це — закономірний фінал…
Інформаційне повідомлення перервали прямим репортажем з Нептуна. Космічні археологи натрапили на залишки дивної цивілізації. Джозеф Макгоун зі злістю вимкнув телевізор.