“НОСІЇ ІНТЕЛЕКТУ НАЙКРАЩЕ РОЗУМІЮТЬ ОДНЕ ОДНОГО, КОЛИ РІВЕНЬ ЇХНЬОЇ ПІДГОТОВКИ ПРИБЛИЗНО ОДНАКОВИЙ. ІНШИМИ СЛОВАМИ, ВЗАЄМОРОЗУМІННЯ ІНТЕЛЕКТІВ — ЦЕ ПРОЯВ ІНФОРМАЦІЙНОГО РЕЗОНАНСУ”.
“КОСМІЧНА ІСТОТА МАЄ ЗДАТНІСТЬ МИСЛИТИ І УСВІДОМЛЮВАТИ СВОЄ “Я” НА РІЗНИХ ЩАБЛЯХ ОРГАНІЗАЦІЇ МАТЕРІЇ, ПРИЙМАЄ НАЙОПТИМАЛЬНІШІ ДЛЯ ШИТТЯ ФОРМИ. ПРОСТІР НЕ Є НІЩО”.
“В ОКРЕМИХ ВИПАДКАХ РОЗУМ МОЖЕ БУТИ НЕ КІБЕРНЕТИЧНОГО, А БІОЛОГІЧНОГО ТИПУ”.
Текст несподівано обірвався.
— Якась абракадабра. — На обличчі чергового відбилося здивування.
— Не робіть поспішних висновків, сержанте, — озвався
капітан.
— Справді, — втрутився полковник, — це дещо незвичне формулювання досить цікавих думок.
— Особливо останньої, — не втримався черговий і процитував: — “В окремих випадках розум може бути не кібернетичного, а біологічного типу”.
Марк’є і Лукаш перезирнулися. Сам того не відаючії, сержант влучив просто в ціль.
— Знаєте, — звернувся до обох слідчий, — мені доводилося вивчати праці Ціолковського — видатного вченого минулого. Цей геніальний провидець на зорі освоєння космосу припускав можливість існування могутніх “ефірних істот”, не прив’язаних до якоїсь матеріальної оболонки.
— Пробачте, — не втерпів Рей Хаккет, — але мені здається, ніби ви цим самим стверджуєте можливість існування цивілізації іншого типу, ніж людська.
— Саме так.
— Я, здається, починаю вас розуміти, полковнику, — сказав командир “Омеги”. — Ви припускаєте, що комп’ютер Навігатора увійшов у безпосередній контакт з могутньою цивілізацією кібернетичного типу. Про що нас і повідомили.
— Саме так. Очевидно, та цивілізація, натрапивши на електронний мозок Навігатора, почала його модернізувати і тим позбавила на якийсь час корабель автоштурмана. Коли ж лейтенант Ковальський подумав увійти в біоконтакт з комп’ютером, Навігатор уже був готовий до виконання своїх функцій, причому на значно вищому рівні. Несподівана поява в системі комп’ютера іншого носія інтелекту примусила цю цивілізацію, якщо можна так сказати, піти на спілкування з ним. Певно, штурман зрозумів це і хотів якось повідомити нас про своє відкриття, але знепритомнів.
— А чим ви пояснюєте шок у лейтенанта? — спитав Лукаш.
— Якщо ми справді маємо справу з цивілізацією кібернетичного типу, то її мова повинна бути мовою надзвичайно високого рівня, значно переважаючи коди сучасних обчислювальних машин, а тим більше, людські можливості. Лейтенант не міг припустити, що зіткнеться з обчислювальними процесами, на сотні порядків вищими, ніж ті, які відбуваються в комп’ютері Навігатора.
— Все зрозуміло, — вигукнув Хаккет. — Лейтенант зазнав своєрідного сильного інформаційного стресу, який лікар визнав за сильний нервовий шок. Все, очевидно, через те, що цей, як ви кажете, кібернетичний мозок не врахував особливостей людської пам’яті і за інерцією ввів штурману величезну кількість інформації, переробити яку Ковальський не зміг.
— Думаю, ви маєте слушність, — погодився Слідчий. — Хочу тільки зауваяшти, що в певний момент представники двох різних цивілізацій все-таки зрозуміли, в чому справа.
Інакше просто не пояснити появу в синтаксичному аналізаторі інформації, яку ми, люди, можемо сприймати. Не виключено, що ця цивілізація може встановлювати контакт на будь-якому рівні розвитку матерії. Видрукувана синтаксичним аналізатором інформація — тільки незначна частина інформації, яку сприйняв лейтенант, увімкнувшись в коло кібернетичний мозок цивілізації — комп’ютер Навігатора — мозок штурмана.
— Виходить, незрозуміла інформація, яку друкарські пристрої Навігатора видавали під час польоту, була проявом діяльності цієї кібернетичної цивілізації, — мовив сержант.
— Безсумнівно, — відповів Марк’є. — Треба тільки в ній розібратись. Лейтенант Ковальський, гадаю, нам багато в чому допоможе. Як він себе почуває?
Лукаш усміхнувся.
— Одужує. Коли ви ознайомлювалися з матеріалами слідства, я злітав на базу. Лікарі сказали, що штурман нарешті опритомнів. Навіть хотів порозмовляти зі мною, однак медицина була невмолима. Отож незабаром матимемо живого свідка.
— Чому тільки свідка? — здивовано озвався Марк’є. — Ваш штурман просто молодець. Не розгубитися в такій ситуації!
З цими словами полковник відшпилив свою відзнаку Доблесті і передав капітанові.
— Вручите її від мого імені лейтенантові. Він справжній герой. На жаль, я змушений вас залишити. Матеріали слідства треба негайно передати Комісії в Особливо Важливих Справах Людства. Та ми скоро зустрінемося. Передайте Ковальському мої найщиріші поздоровлення. Нехай скоріш одужує. У нас багато роботи.
“Впіймайте доктора!..”
“Ферарі-410” промчав вузькою вуличкою, розбризкуючи грязюку на всі боки, і зник за рогом. Услід йому почулася лайка. Кричав і погрожував кулаком здоровань років тридцяти, у білому плащі та брунатному капелюсі. Метрів за двісті, посеред бруківки, де щойно промчала машина, збирались люди, хоча йшов дощ і на вулиці було мало перехожих.
Здоровань глянув на людей, промимрив щось собі під ніс і квапливо пішов геть від того місця, де був безнадійно зіпсований його чудовий плащ. Хвилин за десять він уже сидів перед черговим у поліцейському управлінні.
— Ви кажете, що то був “ферарі”? — Сержант з кислою міною заповнював бланк. Він знав, що це ні до чого, але здоровань неспокійно вертівся на стільці і вперто повторював, як йому зіпсували одяг. Зітхаючи, сержант записував скаргу здорованя.
Задзвонив телефон, і черговий ліниво підняв трубку. Байдужий вираз зник з його обличчя. Сержант хутко натиснув якийсь важіль і щосили закричав у мікрофон, що стояв неподалік: “П’єппо дель Коро, початок вулиці… Так. Негайно!” Десь натужно завили сирени.
— Кажете “ферарі”? — чергового ніби підмінили.
Не приховуючи свого зацікавлення, сержант дивився на відвідувача. Здоровань це помітив і ще запальніше почав повторювати свої свідчення.
— Так, “Ферарі-410”, близько десятої ранку, точніше — о дев’ятій сорок п’ять.
Сержант здивовано підвів голову. Помітивши уважний погляд чергового, здоровань розуміюче всміхнувся.
— Той негідник промчав повз мене, мов шалений, але я запам’ятав і номер машини, і час, коли зі мною це сталося.
Підсунувши на край столу протокол, сержант подав здорованеві самописку:
— Прошу автограф.
Здоровань розмашисто розписався.
Узявши протокол, черговий ще раз мовчки прочитав написане.
— Гаразд. Як тільки знайдемо цього водія, одразу вас викличемо. Аріведерчі, сеньйоре Пульїзі.
Того ж дня в управлінні поліції, що містилося поблизу кварталу Ауреліо, в кабінеті інспектора Лючіано Роселло, сидів комісар Аптоиіо Лачерба.
— Отже, “ферарі” зник безслідно? — Комісар поморщився.
— Машину вкрадено. Господар — Сандріно Джераче — вже два тижні лежить у лікарні. Близьких нема. Убитий — Клаус Рейнхольд, біофізик.
— Та-а-к, — протягнув Лачерба. — Що ви там ще взнали, крім цього? — він втупився в інспектора.
Той знизав плечима і так само незворушно розповідав далі.
— Німцеві шістдесят років. Турист. Проживав у Ганновері.
— Гм… Це не так цікаво.
— Заждіть, тут є речі, від яких голова йде обертом. — Роселло витяг з шухляди письмового столу якісь папери і поклав їх перед собою. — Цей Рейнхольд приїхав з Дортмунда. Член ХІАГ — федерального союзу ветеранів СС у ФРН. За ним стежили давно, але німець щоразу обводив наших хлопців круг пальця. І все-таки кілька його зустрічей з людьми “нового порядку” зафіксували. — Інспектор криво посміхнувся.
— Ого! — Лачерба здивовано звів брови. — Чи не забагато відомостей?
— Ні, просто з авторитетних джерел мені стали відомі деякі цікаві подробиці його життя. — Роселло значуще поклав руки на папери, які щойно вийняв з шухляди. — Коли я вперше почув прізвище Рейихольда, ви тоді ще були старшим інспектором у Палермо.