— І це вам вдалося? — досить безцеремонно перебив я доктора.
— А ви все ще сумніваєтесь? — в тон перепитав мене Рохес. — Слухайте далі. Я дійшов висновку, що єдиним радикальним засобом продовження нашого життя є цілковите оновлення всіх органів. Тобто треба, щоб організм людини міг сам регенерувати життєві центри. Яким чином? У цьому й полягає вся складність. Інтуїтивно я відчував, що необхідно створити такий препарат, який міг би збільшити кількість поділів клітин у людському тілі, І тоді згадав про черепах. Чому аналогічний процес відбувається у них значно інтенсивніше, ніж у людей? Може, їхній організм містить якусь невідому речовину, що впливає на генетичний код?
Припущення виявилось слушним. Відкриту комбінацію молекул я назвав “Фактор-В”. Чому “В”? В — Вікторія, перемога. Так от. Це важковловлюване під час дослідів поєднання молекул є своєрідною зовнішньою підпрограмою для генетичного коду, і відповідає воно саме за клітинний поділ. Гадаю, ви не забули моє основне припущення про людський організм як своєрідну біологічну ЕОМ? Згодом подібний “Фактор-В” (щоправда, значно менший за черепаховий) вдалося відкрити і в тілі людини. Це вже була перемога. Маленька, але перемога. Наступним етапом експериментів був синтез чудодійного препарату, який за два-три місяці змінює структуру всієї комбінації молекул. Залежно від дози препарату, “Фактор-В” можна знищити або змінити так, що команда “СТОП” настане пізніше, ніж вона виникала в організмі людини доти.
— Виходить, руйнування “Фактора” — не що інше, як поява безсмертя? — почуте ніяк не вкладалося в моїй уяві.
— Цілком слушно. Тільки ви не помітили: я сказав “можна знищити”. Говорити про цілковите безсмертя поки що рано. Однак винайдення препарату дає можливість уже сьогодні продовжити життя людини приблизно до трьохсот років. Знаєте, — сказав доктор Рохес після паузи, — диктаторів, як виявилося, теж цікавлять проблеми геронтології. Генералові Фуендесу дуже хотілося стати безсмертним або принаймні жити значно довше від простих смертних. Дізнавшись про мої експерименти (до речі, досліди вже були в стадії завершення), він одразу після фашистського перевороту в країні “запропонував” мені “спеціальну” лабораторію.
— Виходить, вам пощастило синтезувати чудодійний препарат у тюрмі? — вражено запитав я.
— Ви не помилились. Дію еліксиру молодості я випробував на собі, коли мені стало відомо, що група товаришів готує втечу співробітників лабораторії “Зет”. В умовлений день впізнати доктора Рохеса навіть друзям було не так просто… Та й ви могли в цьому переконатись.
Але агенти Фуендеса дізналися про це перевтілення. Серед моїх колишніх співробітників знайшовся зрадник, який розповів ворогам про таємницю “Фактора-В” і про синтез препарату. Майже цілий рік я був у глибокому підпіллі. Тільки недавно пощастило виїхати з країни. Потрапивши в Європу, сподівався виступити на конгресі в Женеві, та в останній момент мене попередили про пастку, яку служба безпеки диктатора підготувала в Швейцарії. І раптом випадкова зустріч з вами. Ось еліксир, — Рохес витяг з внутрішньої кишені плаща плескату пляшечку і дав мені. — Передайте, будь ласка, її академікові Костенку. Тільки він зможе розгадати склад життєдайної рідини. Формули і розрахунки я знищив. їх зберігає лише моя пам’ять…
— Закінчується посадка на літак “Боїнг-707” німецької авіакомпанії “Люфтганза”, який відлітає 137-м рейсом з Франкфурте до Женеви.
Приємний голос диктора аеропорту Орлі з бездоганною вимовою повторив оголошення ще п’ятьма мовами. Це був мій літак.
— Я трохи проведу вас, — мовив доктор Рохес.
— Які ваші подальші плани?
— Ще не знаю. Шукатиму політичного притулку в одній з соціалістичних країн. Але насамперед треба позбутися “хвоста”.
Ми попрощалися. Незабаром я вже піднімався по трапу повітряного лайнера. Стюардеса в небесно-голубій уніформі жартівливо посварила мене пальцем — певно, я був останній пасажир. Сівши на своє місце, визирнув в ілюмінатор, сподіваючись побачити доктора. Його не було. На мій превеликий подив, на тому місці, де ми кілька хвилин потискали один одному руки, метушилися санітари. Поруч стояла машина “швидкої допомоги”…
Моя розповідь на конгресі про сенсаційне відкриття Альберто Рохеса в наукових колах викликала щось схоже на бурю. Я в деталях передав зміст розмови з доктором. Обуренню учасників форуму не було меж, коли мова зайшла про долю вчених і їхніх відкриттів в умовах диктаторських режимів. Представники ООН на конгресі були змушені негайно поставити на порядок денний екстреного засідання організації розгляд цього питання. Як і просив Рохес, еліксир я передав особисто академікові Костенку.
Відтоді минуло два роки. Я нічого не чув про доктора. Не можу забути отих санітарів в аеропорту Орлі. Не хочеться думати, що з Альберто Рохесом сталося нещастя. В академіка Костенка справи, здається, йдуть успішно. Судячи з його публікацій, таємницю еліксиру молодості буде розгадано.
Проект МП
— Ну, що ж, професоре, напевно, ви маєте слушність. — Полковник Дженкіс дістав з внутрішньої кишені френча блокнот і зробив у ньому якусь помітку. — Гадаю, в Управлінні зупиняться саме на цій назві. Гм… “Модифікатор Поведінки”. Звучить. Шефу це, мабуть, сподобається.
Уперше за всю розмову військовий спробував усміхнутися.
Стрункий і підтягнутий полковник Дженкіс був цілковитою протилежністю обрезклому, низенькому професору Коллему. Дивлячись на цього зморщеного, увіпхнутого в дорогий костюм старого чоловіка, ніхто б і не подумав, що перед ним талановитий учений, найперший фахівець у галузі електроніки. Незважаючи на вікову різницю (Дженкісу було років тридцять п’ять, а вченому майже удвічі більше), Коллем поводився, наче хлопчисько, що відчуває якусь провину. Він з усіх сил намагався догодити представникові “найважливішого” закладу країни. Приховувати щось від полковника, який мав величезні повноваження, було нерозумно. Однак професор діяв скоріше за звичкою, ніж з розрахунку. Хоч до різного роду афер хисту йому не бракувало, у таку халепу, відколи почав займатися військовим бізнесом, він попав уперше.
Дженкіс насторожився. Від цього обрезклого мудрагеля можна було сподіватися капості, особливо, коли він починав загравати. Найголовніше — не панькатися з грошовим мішком.
— Викладайте все, як на сповіді.
Обличчя професора почервоніло. Провівши долонею по обвислих щоках, він з неприхованим розпачем у голосі почав пояснювати:
— Двоє моїх нових співробітників, схоже, почали здогадуватися, що таке насправді Модифікатор Поведінки.
— Які це ще нові? — перебив Дженкіс. — Чому ми про них нічого не знаємо?
— Бачите, — плутано вів далі професор, — для налагодження блоків пристрою потрібні були висококваліфіковані спеціалісти…
— …яких ви вирішили пошукати самі. Забули про зобов’язання перед військовим відомством? Ми вас попереджали: жодної такої ініціативи.
— Я навіть не подумав, що вони можуть здогадатися про справжній характер робіт у Лонг-Роузі, — виправдувався Коллем. — Я тільки дозволив їм розробку і монтаж логічного каскаду в системі зворотного зв’язку. Мене, як і вас, насамперед цікавив наслідок.
— Не хитруйте, Коллем, — знову обірвав професора Дженкіс. — Насамперед вас цікавили гроші. Тепер мені зрозуміло, чого ви так розпитували про розмір винагороди в разі дострокового закінчення робіт. Ви зажерливий пацюк. Але не про це зараз мова. Де ви надибали ваших спеціалістів?
— Мені запропонував їх містер Бедфорд з біржі.
— Що!? Ці типи з біржі? — полковник, здавалося, готовий був зробити з Коллема біфштекс, однак стримався і злостиво мовив: — Все ясно. Ви просто хотіли зекономити кільканадцять тисяч доларів, найнявши людей, яким була потрібна робота. Наші люди, звісно, обійшлися б дорожче.
Дженкіс помовчав, але за кілька секунд знову заходився розпікати професора.