Після обіду директор поїхав на роботу, а папку з документами замкнув у сейфі. Петер довго роздумував про те, що почув. Безперечно, інженером, який запропонував батькові свій винахід, був не хто інший, як казковий Троль. Батько пристав на його пропозицію, і тепер Роб та Гізела бачитимуть лише похмурий і сумний світ. Вони, як і інші діти бідняків, не побачать ні сонячного дня, ні зелені трав, ні польоту пташок…
Петер сидів за письмовим столом у своїй кімнаті, підперши руками голову, і думав, думав… Невдовзі до нього прийшли Роб і Гізела. Помітивши невеселий настрій друга, вони заходилися розпитувати його, і Петер розповів історію з дзеркалом.
— Неодмінно треба щось зробити, — мовив Роб.
— Так, треба, — погодилась Гізела. — Тільки чим жо ми можемо зарадити лихові?
Петер усе ще сидів у глибокій задумі. І раптом схопився, вигукнув:
— Еврика! Знайшов!
Хлопець кинувся до батькового кабінету. Роб і Гізела побігли слідом.
Петер стояв перед сейфом і вказівним пальцем обертав диск з цифрами, як у телефонному апараті. Він бачив, як батько відмикав сейф. Зробивши п’ять поворотів, хлопець натис важіль, і масивні дверцята відчинилися. Петер схопив з верхньої полиці голубу папку.
— Ми врятовані!
Роб і Гізела перезирнулися, нічого не розуміючи.
— Що ти хочеш зробити? — в один голос запитали вони.
— Зараз побачите.
Петер витяг з папки кілька аркушів і поклав на підлогу.
— Змінимо хімічний склад скла. Ми ж, здається, трохи знаємо хімію? У всіх п’ятірки!
Друзі почали міркувати, що саме треба змінити у формулах, щоб дзеркало набуло нових якостей і давало людям радість, щоб вони, глянувши в це дзеркало, знали, як боротись проти зла і несправедливості, як зарадити лихові. Вони дописали кілька формул. Роб майстерно підробив письмо Троля. Акуратно позбиравши папери, діти доклали їх у папку.
З уламком дзеркала Троля, який директор компанії необачно залишив у сейфі, вони теж проробили цікаву операцію: розплавили його і, додавши певну кількість соди та кремнію, вилили рідке скло у форму з глини, що точнісінько повторювала форму уламка.
На другий день вранці, глянувши в дзеркало, директор жахнувся. Він угледів в собі зарозумілість, пихатість, зверхність, неповагу до інших, зажерливість і — диво! — одразу ж зробив висновок, що з цим треба негайно покінчити.
Компанія почала випускати дзеркала. Попит на них серед простого люду був величезний, та й багатії, хотіли вони того чи ні, з часом змушені були користуватися виробами “Компані-індустрі”, яка, до речі, перейшла до рук робітників. Троль кипів од люті, проте вдіяти нічого не міг. У безсилій злобі він навіть бився головою об стіну і, кажуть, зламав собі одного рога. Після цього трохи заспокоївся і знову почав думати про нові капості для людства. Не виключено, що одного чудового дня він вирине десь із сторінок казки й опиниться серед нас. Отож треба пильнувати.
Зустріч, яка не відбулася
Великий Бу саме дожовував ніжно-голубу квітку, коли почувся пронизливий свист. Повелитель Планети від несподіванки здригнувся і невдоволено скосив свої сіро-жовто-зелені очі на звуковий подразник.
Свистів Головний нашіптувач — багатороговий і дзьобатий трицератопс з потворною головою, котра становила добру чверть його тулуба. Траходони з оточення Великого Бу погордливо ставились до інформатора за його невміння ходити рівно. Проте саме цей незграбний трицератопс умів знайти для Повелителя найкраще пасовисько або вчасно догодити чимось іншим. Він був кар’єристом, цей нашіптувач. Уздрівши інформатора, Великий Бу з надією в голосі запитав:
— Щось знайшов?
Трицератопс віддано помахав хвостом і, кліпаючи очиськами, просвистів:
— Прилетіли з Н.
Вражений Бу перейшов з вертикального положення в горизонтальне і перепитав:
— Ти певен?
Власне, питання було зайве. В разі обману Головного нашіптувача перевели б на комбікорм. Трицератопс мав гіркий досвід. Колись за дезинформацію йому довелося довгенько харчуватися штучною їжею.
Річ у тому, що рослинність Планети внаслідок неконтрольованого використання катастрофічно зменшувалась. Ящери почали засівати нові площі, культивувати рослини. Проте на досить тривалий час усе-таки були змушені перейти на дієтичне харчування.
Під час останніх відвідин Планети жителі Н навчили ящерів виготовляти комбікорм. Щоб зробити його смачнішим, вони винайшли і приготували спеціальний фермент. З роками запаси цього ферменту вичерпались, а рецепт виготовлення десь загубили. От і доводилося перебиватись висококалорійною, але страшенно бридкою їжею. Тільки на свята дозволялося попастись у тих місцях, де ще були залишки необачно погубленої природи. Екологічна рівновага мала відновитися через п’ять-шість обертів довкола Світила. Ось чому жителі Планети так нетерпляче ждали посланців далекої Н.
Великий Бу випростався і почав ходити по лужку. Головний нашіптувач захоплено стежив за граціозною ходою повелителя, який нарешті, щось обдумавши, мовив:
— Негайно виклич загін Аму (Аму командував спецескадрильєю птеранодонів, яких у польотах переважно супроводжували птеродактилі). Нехай привезе прибульців з Н у мою резиденцію. — І, вже не дивлячись на свого підданого, додав: — Приємно все-таки усвідомлювати, що в цьому безмежному світі не тільки ми здатні думати.
Великий Бу замріяно подивився в небо, звідки незабаром мали прилетіти посланці далекої цивілізації з довгожданим ферментом.
… — І от нас трусонуло так, — продовжував розповідь астронавт, — що я впав на підлогу. Виявляється, перший пілот різко змінив курс. Нас з усіх боків оточила суцільна хмара літаючих ящерів, які намагалися примусити ракетоплан зробити посадку. З величезними труднощами нам пощастило втекти.
— Зрештою на цій планеті, як ми дізналися згодом, не було нічого гідного уваги, — втрутився у розмову другий пілот. — Вважайте, що ми зустрілися з тим самим кайнозоєм, що колись був у нас, тільки в умовах іншої планети.
— До речі, — додав перший пілот, — рослинність там на диво бідна. Про появу розумної істоти не може бути й мови.
…Великий Бу ніяк не міг зрозуміти, чого посланці з Н не захотіли з ним побачитися. Може, наміри почесного ескорту вони розцінили як прояв агресивності? А може, то були інші істоти, наділені інтелектом? Повелитель Планети ще довго дивився на всіяне зорями нічне небо.
Каверза
— Дурниці, я в це не вірю. — С. відмахнувся від мене, як од надокучливої мухи. — Невже ви хочете когось переконати, що ці створіння почали мислити? Взагалі я не заперечую можливостей створення ЕОМ із самостійним мисленням, так би мовити, штучного мозку. Але все це — в майбутньому, в далекому майбутньому, юначе. Відверто кажучи, я не маю особливого бажання вести розмову про це. А щоб ви нарешті дали мені спокій із своїми машинами… — С. трохи помовчав, потім підвівся з-за столу і, несподівано всміхнувшись, мовив: — Гаразд, буду у вас о восьмій вечора.
Я йшов по вулиці і намагався проаналізувати ситуацію. Сама історія була якщо не дивна, то, в усякому разі, загадкова.
Можливість вводити інформацію в ЕОМ живою мового і діставати її в мовному варіанті була дуже заманливою перспективою. Наш науково-дослідний інститут саме розробляв цю проблему. Вже виготовили першу дослідну партію таких машин. Кілька з них надіслали на заводи нашого міністерства, а дві, що лишилися, змонтували у своєму інституті. Одну ввели в дію, і вона акуратно давала потрібні відомості. Все, як то кажуть, було чудово. Але місяць тому все пішло шкереберть. У найвідповідальніших завданнях машина ніби навмисно робила помилки. Замовлень ставало дедалі більше, ми змушені були ввести в дію і другу ЕОМ. Однак через тиждень почала каверзувати й вона. У мене на столі вже лежала ціла гора рекламацій з різних підприємств. Я був у відчаї. Адже саме я наполіг, щоб ці дві машини залишили у нас. Пригадав той день, коли Борис стояв у коридорі і скептично посміхався, стежачи, як два здоровані, важко сопучи, тягнуть на третій поверх ящик із електронно-обчислювальним причандаллям. А ще раніше він сказав, що вся ця метушня навколо ЕОМ попахує авантюрою. Я з ним добряче посварився і навіть довгий час не розмовляв. Тоді, пам’ятаю, я обурювався з приводу його дивної позиції щодо наших машин: