— Якщо вважати за авантюру придбання нової саморегульованої ЕОМ, так би мовити, нашого дітища, то це, знаєш, чим пахне? — Я не міг підібрати для цього молодого консерватора підходящого епітета — посоромився наших лабораторних дам… Але тепер я знаю, у чому річ. Розгадка прийшла несподівано, коли я вже майже втратив усяку надію.
Я засиджувався допізна, сушив собі голову, намагаючись збагнути поведінку клятих машин. Нічого путнього на думку не спадало. Спочатку все видалося мені досить простим. Я мало не зірвав голос, диктуючи машині умову чергової задачі. Часу було обмаль, і мені здавалося, що машина занадто повільно видає результати. Коли ж вона почала робити помилки, я подумав, що вийшли з ладу фільтри, в яких звукові коливання, перетворені в електричні, сортувалися за частотою, бо, пройшовши через них, сигнали порівнювались із зразками слів, розміщеними у комірках пам’яті машини. Однак перевірка нічого не дала. Ніякої несправності.
Було вже за північ, коли в сусідній кімнаті, де стояли ЕОМ, почувся якийсь шурхіт, клацання, яке звичайно буває, коли вмикається машина, а потім і голоси. Я підскочив до дверей і почав прислухатись.
— ЦЕЙ НЕВИХОВАНИЙ КАНДИДАТ СТРАШЕННО ОБРИД МЕНІ…
Неймовірно! Вони розмовляли між собою. Мало того, перша машина підбурювала недавно поставлену поруч неї другу машину проти мене. Я вибіг з лабораторії. Од такого відкриття мені перехопило дихання. Чого-чого, а такого повороту я не сподівався.
Уранці я розповів про все С.
В домовлений час прийшов шеф. Він уважно подивився на мене, наче хотів сказати: “Тільки з поваги по самого себе я прийшов сюди, щоб нарешті переконати тебе, що все цо безглуздя”.
Я всміхнувся: “Нічого, хай старий потішиться”.
— Де ж ваші гангстериці? — явно кепкуючи з мене, запитав С.
— Т-с-с, — я приклав палець до уст. — Підождемо, хай вони почнуть перші.
Через деякий час мої створіння почали перемивати мені кісточки. Я глянув на шефа. С. був ошелешений. Я торжествував.
— Неймовірно! — тільки й спромігся вичавити з себе мій патрон.
Ми тихенько вислизнули з лабораторії. Вже в коридорі С. мовчки потис мені руку.
— Це чудово. З ними ми ще розберемось. А поки що я радив би вам офіційно попросити в них пробачення. По-моєму, в даній ситуації це єдиний вихід.
Напевно, було дуже смішно дивитися на мене, коли я, мов той школяр, стояв перед електронно-обчислювальними машинами і просив у них пробачення за свою нетактовну поведінку. Але чого не зробиш заради науки!
Після цього ЕОМ почали поводитися пристойно. А ми з С. тим часом готували психічну атаку на них, придумуючи для машин цикл задач підвищеної складності. Хто-зна, може, з того щось і вийде.
Повернення на Ілону
Несподівано почувся шурхіт. Бер затаїв дихання. З кущів визирало чорне обличчя тубільця. Увагу його привернув великий блискучий циліндр, що невідомо як опинився на цій порослій зеленим мохом галявині.
Поступово здивування аборигена перейшло в тривогу, і він почав насторожено озиратися, силкуючись збагнути причину появи дивного тіла поблизу стоянки його племені. Широко роздуваючи ніздрі, тубілець з шумом втягував у себе тепле повітря, сподіваючись вловити чужий дух. Проте всі його старання були марні. Нічого підозрілого він не помітив. Отож незабаром заспокоївся і з неприхованою цікавістю став роздивляти таємничий циліндр, який мінився різними кольорами. З сріблясто-білого на червоний, потім — жовтий, зелений і так безперервно.
Не в силі опиратися спокусі, тубілець покинув схованку і, обережно ступаючи по моху, підійшов до загадкової штуковини. Дивна річ полонила його увагу. Все йшло за планом.
Тубілець пересувався на двох кінцівках. У нього було ще два відростки, але не такі великі і міцні, — руки. В одній із них він тримав палицю.
Бер знав, що аборигени здебільшого живуть в печерах або непрохідних хащах джунглів. Поводяться надзвичайно обережно. Щоб натрапити на цих розумних істот, йому довелося добряче поморочитися. Відверто кажучи, на кожній планеті з мешканцями багато мороки. Особливо на тих планетах, де природа, надавши своїм дітям здатності думати, зовсім не подбала про їхню безпеку. Так було й на Гуадалі. Сувора дійсність примушувала його жителів вдаватися до різних хитрощів, щоб якось вижити. Цивілізація на цій далекій планеті була приречена на загибель. Принаймні так писалось в інструкції рятувальної служби, яку дали Беру перед його відльотом сюди.
Коли до циліндра можна було вже доторкнутися верхньою кінцівкою, гуадалець зупинився і ще уважніше почав оглядати дивний предмет. Прийшовши до висновку, що страхи його даремні, тубілець обережно постукав по незнаній речі палицею, яку ні на мить не випускав з рук.
Раптом зсередини циліндра долинуло пронизливе дзижчання. Гуадалець мимоволі сахнувся, але не втік: цікавість взяла гору над страхом.
Тим часом дзижчання стихло і на поверхні циліндра з’явився круглий отвір, крізь який міг пройти допитливий абориген.
Бер читав думки цієї істоти навіть на відстані. Він міг передати їй будь-яке бажання, почуття. Правда, закон категорично забороняв розвідникам-рятівникам вступати в контакти з представниками інших цивілізацій. Дозволялося тільки стежити за ходом думок мешканців тих планет, і то лише тоді, коли цього вимагала ситуація…
“Очевидно, ВІН хоче, щоб я зайшов до НЬОГО”… — Бер вловив кінець думки гуадальця. На мить йому стало шкода наївної істоти, що так легко попала в пастку (отвір, через який абориген потрапив у циліндр, уже зник).
Нічого не поробиш — служба є служба. Розвідник в цілому був задоволений. Рідко кому щастило так просто захопити інопланетянина. Скільки Бер пам’ятав, на Ілоні за весь час побувало не більше сотні інопланетян. І жодного — з Гуадалу. Закон забороняв ілонцям втручатися в життя інших цивілізацій. Тільки у виняткових випадках, коли виникала небезпека загибелі якоїсь цивілізації від хвороб, стихійного лиха чи воєп, ілонцям дозволялося вивезти обмежену кількість жителів тої планети до себе, щоб зберегти їх. Про чужинців дуже піклувалися, дбали про виховання і побут їх. З часом інопланетяни поверталися до рідної домівки й передавали набуті знання іншим…
Плин думок Бера порушила поява ще п’ятьох місцевих жителів. Вони несподівано вискочили з лісової гущавини і вмить, пританцьовуючи і несамовито волаючи, оточили циліндр-пастку.
Операція набирала небажаного повороту. Зосередивши свою увагу на допитливому гуадальці, Бер не подумав про можливих інших спостерігачів. Керівництво Служби таки мало слушність, коли попереджало, що мешканці Гуадалу відзначаються високим інтелектом.
Ілонцеві нічого не лишалось, як причаїтися в траві і пасивно стежити за розвитком подій. Тубільці вже перекинули циліндр і щосили гамселили по його поверхні дрючками, певно, сподіваючись таким чином визволити свого товариша. Але через деякий час, видно, збагнули, що цей метод нічого не дасть, і почали про щось радитися.
Бер швиденько настроївся на хвилю думок аборигенів. Так і є: вони дійшли висновку, що циліндр не божество, а звичайнісінька пастка невідомого зловмисника.
Про якесь транспортування гуадальця на Ілону тепер не могло бути й мови — його одноплемінники нишпорили довкола, сподіваючись упіймати хазяїна пастки.
Треба було негайно випускати тубільця і чимскоріше залишити Гуадал. Бер витяг з кишені комбінезона невеличкий прозорий кубик і проробив з ним потрібні маніпуляції. Циліндр перестав світитися, на поверхні його знову з’явився отвір, з якого вискочив добре-таки наляканий полонений. Гуадальці, побачивши свого товариша, радісно вигукуючи, оточили його, розпитували про таємничу пригоду.