— Я чув, що пан Павлата також загинув…
— Цей сидів дома, — староста спохмурнів. — Хотів перечекати в затишку. Влучило його там зовсім випадково.
— А ви не лишалися вдома?
— А вам що до того? — підскочив староста. — Ви ж не сищик? Бігало їх тут у нас чимало. Мене вже допитували і за два дні випустили. А організаторів заворушень судили в Болеславі. Кожен дістав по року. Якщо добре поводитимуть себе, невдовзі вийдуть. Але що потім? Де вони знайдуть роботу? У нас так думають, що краще, аби їх лишили у в'язниці.
— Пана Павлату я пам'ятаю. Це був справжній патріот, чи не так?
— Та кажуть, — відповів староста і знов почав говорити про страйк. Перелічив усіх забитих, але Красл не знав жодного з них. Давно все-таки він тут був. Павлату, звичайно, він теж не пам'ятав. Але дедалі дивнішим почало йому здаватись, що про нього ніхто не хоче згадувати. Навіть служник, який заносив чемодан до його кімнати.
3
Вранці другого дня Красл пройшовся вулицями Сватова з краю в край, дійшов аж до майдана, де височіла фабрична брама. Трохи нижче від неї шуміла невеличка гірська річечка. Це був стрімкий потічок, і, власне, фабрику поставили саме в цьому місці завдяки йому, ще задовго до того, як машини тут почала рухати пара.
Через річку вів мурований міст. На цім мості стояли зараз двоє жандармів з султанами на кашкетах. Красл наблизився до них. Саме сюди, мабуть, дійшла тоді й процесія робітників.
— Чого роззявив рота? Weiter gehen![3] — гаркнув на нього один з жандармів і схопився за гвинтівку. Тоді він, мабуть, теж стріляв. Це видно було по його обличчю.
Красл повернувся до них спиною. Хвилинку постояв ще на мості. Подивився на годинник. Восьма ранку. Так, звідси можна було стріляти по кому завгодно, ціле селище було перед ними наче на долоні. Красл подивився на Павлатову крамничку, що стояла навпроти. Обидві віконниці були зачинені. На будиночку напис різнобарвними літерами «Вінцент Павлата. Торгівля різними товарами». Але як же в нього влучили? У крамниці, певна річ, його не було. Під час таких демонстрацій вона не могла бути відчиненою. Дерев'яні віконниці були замкнуті, як і тепер. А над ними жодного іншого вікна. Будиночок приземкуватий. Усі вікна виходять на вуличку, тобто перпендикулярно напряму жандармських пострілів. Отже, Павлату захищала від них стіна його власного будиночка. Треба було справді мати злу долю, щоб отак загинути. І справді сліпою була та злополучна куля. Але як дивно все-таки вона петляла? Звідки вона взялася?
— Haben Sie nicht gehort? Ви що, не чули? — знову гаркнув жандарм з обличчям убивці. — Чи, може, вам на фабрику треба?
— Ні, дякую. — І Красл попрямував майданом прямо до Павлатової крамниці.
Стукати довелось дуже довго. Здавалось, у хаті всі спали.
— Треба гукнути. Альбіна трохи нездужає, хіба ви не знаєте? — вистромила бабка голову з вікна навпроти і враз знову щезла в хаті.
— Е-гей! — крикнув Красл і збентежено поглянув навколо себе, відчуваючи, що порушив якийсь незвичайний спокій, що панував у цілому селищі. — Панночко Павлата! — він знову затарабанив у двері. Збігло ще кілька хвилин, аж поки бліда, квола дівчина років сімнадцяти вийшла відчинити йому. Вона була така бліда, що навіть крізь шкіру було видно, як тіпалися жилки на шиї, така квола, що трималася за одвірок, начебто сама тільки розмова з Краслом її неймовірно виснажувала. Вчитель не хотів розмовляти, стоячи отак перед дверима, на очах у всіх сусідів. Він прослизнув у сіни, а звідти до кімнати і вмостився на стільці біля неприбраного ліжка.
— Я приїхав від доктора X., — мовив Красл. Проте дівчина, здавалось, нічого не знала про цього празького філантропа. — Ваш батько мав намір створювати тут робітничі споживчі товариства, засновував «Вулики», га?
— Татусь щохвилини міняв свої плани.
Красл повідомив дівчину про мету свого приїзду. Павлату й справді поховали, не подбавши про пам'ятник. На цвинтарі не було майже нікого, в той час як похорон робітників перетворився на могутню маніфестацію, підтриману усіма жителями цього краю. Павлату поховала сама Альбіна. Мати її померла незабаром після пологів, родичів у них не було.