Тепер він знав напевно: Альбіна або помилилась, або ж усе вигадала. Шой не міг посваритися з Павлатою під час страйку, тому що його взагалі не було у Свагові. Отже, це був якийсь інший німець або ж усе не вигадка Альбіни, яка не хоче когось виказати. Але кого і чому? І взагалі, чому вона цілими днями лежить в постелі, наче нежива? Чому їй з усього села ніхто не допоможе? Красл згадав, як ще за його молодих років сусіда допомагав у всьому сусідові. Після смерті його батьків у селі не лишилося жодної домівки, де б він не побув хоч кілька день, поки його не забрали до сирітського притулку. І скрізь за ним ходили, як за рідним. Альбіна, власне, також тепер осиротіла. І хоч би зайшов хто до сироти. Дивно.
До Свагова було далеченько. Повертаючись назад, Красл вирішив, що досить з нього цього клопоту. Треба віддати Альбіні гроші на пам'ятник або ще краще — замовити десь разом з нею цей пам'ятник. Цілком скромний — звичайний кам'яний хрест, а на ньому вибити ім'я. «Щось інше Павлатові не годилося б — міркував собі Красл. — Звичайний пам'ятник. А потім повернуся до Праги і розповім усе докторові. Нехай він далі розбирає, у нього більше знайомих, він компетентніша людина, ніж я, звичайний учитель. Так не довго ще й у халепу якусь ускочити».
Але спробуй поручитися за себе, коли йдеться про якусь загадку. Людина від самого народження — цікаве створіння. Її завжди приваблюють таємниці. Діставшись до Свагова, Красл не пішов до заїзду відпочивати. Непомітно для себе опинився біля будинку Павлати. Була вже ніч. Не хотілося нікого турбувати. Але бабка з будинку навпроти й досі сиділа біля вікна. Мабуть, вона від нього ніколи не відходить.
— І правда, що ні. У мене ж обох ніг немає. — І бабка показала на спеціальний стільчик, сидіння якого сягало майже рівня підвіконня. — Машина відібрала.
— То на цій вулиці, мабуть, і мишеня не прослизне, щоб ви його не помітили? — запитав Красл з хвилюванням у голосі. — А під час демонстрації, коли тут зібралося багато людей, ви також тут були?
— Ну, звичайно. Коли вже не могла піти разом з ними, то хоч звідси кричала. Адже ніг оцих мене на Риссіговій фабриці позбавили. І хоч би гульден мені за те подарували.
Дивно: бабка кричала на весь голос, розчинивши вікно, сиділа собі спокійно, певно, від самого початку стрілянини, і нічого з нею не трапилось. А Павлату вбило крізь замкнуті віконниці.
— Чуєте, — почав Красл півголосом. — Чуєте, тіточко, а ви не бачили, щоб хтось виходив від Павлати під час тої стрілянини?
Бабка посміхнулася.
— Пробачте, звідти? Та ж той боягуз зранку забарикадувався, наче кінця світу чекав. Базікало нещасне, скільки людей в селі йому вірило, скільки людей слухало його, як патера в костьолі, і раптом заховався, ніби якийсь мільйонер. Це вже божа воля була, то сам архангел Гаврило спрямував ту сліпу кульку, що порішила його.
— То ви не бачили нікого? Двері і віконниці були весь час замкнені?
— Авжеж. Доки Альбінка не вискочила звідти і не закричала, що він помер. Але тут уже мертвих було й без нього багато. І їх треба було поховати як слід… — Бабка враз стала серйознішою, змахнула сльозинку, голос у неї надломився.
— Дякую вам, — Красл швиденько попрощався і поспішив до заїзду. На сьогодні вже досить було з нього сліз.
2
Біля столу його вже чекав староста.
— Так ми знайшли вашу могилку, пане вчителю. — Сьогодні він був набагато щирішим і добрішим, ніж учора. — Пробачте, але я мав підозру, що ви не з газети, а з поліції. Ходять до нас сюди різні провокатори. Мабуть, у Празі, в поліцейському управлінні, думають, ніби у нас тут існує якась революційна організація, що готує заколот, аби їм усім глотки поперерізати. Але нічого такого в нас немає, запевняю вас.
— А чому мене? — запитав учитель, замовляючи собі на вечерю горохову кашу з м'ясом.
— Тому, що ви також могли так подумати. Людей у цьому краї згуртовує біда. Якби вони мали можливість принаймні раз у день добре попоїсти, хоча б ось як ви зараз, не було б ніяких заколотів і побоювань. Скажіть про це тим панам у Празі, може, вони послухають, коли їм розповість вчена людина.
— Для цього в мене аж занадто мало прав, — посміхнувся Красл. Каша раптом застряла у нього в горлі. Він згадав виснаженого беззубого Шойя з Ліберця, і м'ясо йому здалось надто жирним.
— Скажіть, пане старосто, а чи не було у Павлати тут у селі ворогів?
— У Павлати? — здивовано перепитав староста. — Вороги? — Він запитливо подивився на господаря, який, стоячи під обшарпаними оленячими рогами, стирав порох з пляшок.