— Тату, — підбіг до них Юрко, — і тут блискітки! Тут також є таємний хід. Натиснути?
— І он в кутку видніються, — показав на мідні цятки батько. — І там, мабуть, хід замасковано. Куди ж нам податися? Натискай, мабуть, на ті, що спочатку помітили, а там буде видно…
Юрко натиснув на потрібні зірочки, і прямокутна кам'яна плита, вмонтована в стіну, безшумно повернулася навколо своєї осі, відкривши досить широкий прохід. Тато обережно пройшов уперед і опинився в давній виробці. Що це була виробка, свідчив поїдений іржею каганчик, наглухо прикріплений до невеличкого виступу. У кутку виробки лежала чимала купа щебеню.
— Здається, ми потрапили в старі, закинуті каменоломні,— освітив батько виробку. — Ходімо, глянемо, куди ж ми потрапили. Десь тут має бути вихід з цього підземелля.
Простора штольня, якою колись вивозили битий камінь, вивела їх на чимале, заросле густим очеретом і верболозами Вільхове болото. Від каменоломень до Прип'яті колись була прокладена дорога, вимощена плитами. Нею вже давно ніхто не користувався, на ній росли навіть молоді верби та вільхи.
На чистому блакитному небі не було жодної хмаринки. Яскраво сяяло сонце. Його скісні промені пробивалися крізь верхів'я високих вільх, розсипалися по траві безліччю золотистих зайчиків. Ліворуч на узвишші виднівся старий парк за високим білим муром, над ним здіймався стрімкими баштами палац.
У густій траві весело дзюрчав невеличкий струмок, що починався з джерела в крутобокому камені, спадав униз, утворюючи осяяний сонцем водограй. У гаю дзвінко виспівували невидимі птахи, неподалік подавала голос іволга.
— Підземелля вивело нас на Вільхове болото, — розмірковував тато, — а за ним пуща, ще далі село Грибарі й залізничний роз'їзд Сухиничі. Он як прислужився колись петлюрівцям і білополякам підземний хід. Тепер зрозуміло, як петлюрівська старшина на чолі з паном Хоткевичем зуміла випорснути з обложеного палацу. Вивів їх пан підземним ходом на Вільхове болото. Люди бачили петлюрівців на світанку під селом Грибарі. І тоді не вдалося поквитатися з осоружним паном.
Юркові давно була відома ця історія. Тато не раз розповідав, як петлюрівці неждано-негадано вислизнули з оточеного палацу і вийшли на залізничний роз'їзд Сухиничі. Тільки сьогодні колишній червоний козак Василь Береговий збагнув, як удалося ворогам уникнути полону і справедливої розплати.
— Пора, Юрку, повертатися, скоро люди почнуть сходитися до клубу, а він замкнений.
Знову пішли старою штольнею до виробки. Тато, освітлюючи шлях, наказував Юркові:
— Ти ж дивися, нікому й слова про наші знахідки. І не думай вести хлопців у підземелля. Поки що хай тут порядкує лейтенант Вершина.
Тепер зрозуміло, як з колгоспної комори, що в лівому, господарському крилі палацу, зникали продукти: борошно, мед, сало, масло. А злодія впіймати не могли, наче той проникав крізь товсті кам'яні стіни. А він і справді проникав крізь них. Мідні блискітки були й на стіні колгоспної комори. Хто їх бачив — дивувався: навіщо пани прикрасили комору такими оздобами?
Скільки через того клятого злодія довелося переживати Юрковому татові! Ледве під суд не потрапив. Шарпинський з шкіри пнувся, намагався довести, що це він сам покрав мед і продав його в Києві. Краде — і списує на пацюків! Ті ж самі злодії минулої весни забрали взуття, привезене для дітей-сиріт. А підозра знову впала на самого комірника.
Шарпинський, як і лейтенант Вершина, працює в міліції. Тільки вони зовсім різні люди. Лейтенант Вершина — привітний, справедливий, а старший сержант Шарпинський завжди нахмурений, злий, розмовляє з людьми, наче зі злочинцями, поводиться грубо. Часто він викликав тата в міліцію, допитував, вимагав признатися, кому збуває колгоспний мед і борошно, кому продає взуття, прислане для дітей-сиріт. Нелегко татові було вислуховувати всі ці звинувачення, доводити свою непричетність до крадіжок.
— Гляди ж, Юрку, — знову нагадав тато, — нікому про підземелля. Навіть мамі… Потерпи трохи, поки все з'ясується.
— А чому критися навіть перед мамою? — образився Юрко. — Їй можемо довірити будь-яку таємницю! Вона нікому не проговориться!..
— Ти не ображайся, — заспокоював тато, — я цілком довіряю мамі, завжди з нею раджусь, не маю від неї ніяких таємниць. А тут ліпше не хвилювати її. Затаївся дуже небезпечний ворог, можливо, шпигун, який діє за завданням іноземної розвідки. Отож це особливо таємне діло, я навіть Шарпинському про нього не скажу, не дуже певна він людина. В шухляді стола лежить кілька книжок німецькою і французькою мовами. А хто знає в селі німецьку чи французьку? І пан Хоткевич не міг довірити першому стрічному таємницю підземелля. Це, без сумніву, його соратник, спільник, колишній аристократ. Мусимо діяти обережно, щоб не сполохати рибку. У нас, Юрку, ще дуже багато ворогів. І вороги ті — підступні…
Поверталися назад швидко, Юрко натискав на мідні зірочки, і за ними безслідно закривались потаємні ходи.
— Тату — нагадав Юрко, — а ще, зірочки в закапелку.
— Годі на сьогодні,— заперечив тато. — Чого доброго, той хід виведе нас до Старої Гути, і проходимо ми галереями до самого вечора. Ні, відкладемо на потім…
Татова заборона нікому не розповідати про підземелля просто мучила Юрка. Це б зібрати хлопців, завести їх у Зоряну, показати, як діють мідні зірочки, спуститися з ними по крутих чавунних східцях у квадратне приміщення, поглянути на кулемет… А яке диво кімната, де зберігається така багатюща бібліотека! А хіба не цікаво пройти довгим коридором до старих каменоломень? Якби не той таємничий «зергут», мабуть, підступний, небезпечний ворог, який, можливо, справді виконує завдання іноземної розвідки. А сполохати — він ще більше затаїться, замаскується. Скільки років живе цей «зергут» у селі, а про це досі ніхто й не здогадувався. Хай уже лейтенант Вершина впіймає злочинця, а тоді вже всім можна буде походити кам'яними коридорами, подивитися на підземелля. Але віковічний бій між панами і людьми-трудівниками триває далі. Он доходили до села чутки, що пан Хоткевич живе в Берліні, мріє повернутися в свій маєток. Позаминулого року надіслав листа колишньому своєму дворецькому Семенові Шудрі, просив сповістити, в якому стані палац, чи вцілів старий парк.
Тато погасив ліхтар, поставив його на широкому підвіконні.
— Закривай, Юрку, хід до підземелля, — наказав він, — і будемо йти додому. Нам ще треба переодягтися, пообідати і встигнути зустріти гостей.
Юрко швидко натис на потрібні зірочки, масивна ляда тихо, майже беззвучно опустилася на металеве перекриття.
— Молодець, — похвалив тато, — освоїв уже цю потаємну машинерію. Пригодилася нам прадідова скриня. Допомогли тобі, Юрку, мідні блискітки розгадати таємницю Зоряної кімнати.
Розділ другий
СТРАШНА ЗВІСТКА
Зоряну кімнату заливало сонце, і мідні блискітки на стінах і стелі сяяли золотом.
Тато ще раз оглянув ляду, потупцював на ній, похитав головою.
— Хто б міг подумати, що звідси є потайний хід в таке просторе підземелля? Ще й рурки повиводили, щоб перемовлятись між собою. Не було чого панам робити…
Тато замкнув Зоряну кімнату, клуб, і вони вийшли на подвір'я. Здивувалися, що ніде не було видно жодної душі. Навіть пляж на Прип'яті був порожній. І тільки біля порома маячила постать дядька Дениса. Він чекав людей, щоб перевезти їх на протилежний берег.
Тато, все більше дивуючись, розглядався довкола. Годинник показував час, коли люди мали б уже сходитися до клубу, особливо шанувальники шахів і більярду.
Коли наближалися до пристані, з двору вибіг піонервожатий, учень дев'ятого класу Іван Гончар. Мокре русяве волосся спадало йому на очі, він раз у раз відкидав його рукою.
— Почалася! — ще здалеку вигукнув Іван. — Та ми їм покажемо, як нас чіпати. Кінець фашисту! Ми всім класом рушаємо до військкомату!
— Що сталося, чого ти, Іване, кричиш? — не розуміючи, про що йдеться, запитав парубійка тато. — Кому це ти і що збираєшся показувати?
Тепер уже дивувався Гончар.