Особливо цікаво показані в фільмі українські козаки. Це таке собі дике «русскоє товаріщество». Вони, наприклад, розважаються тим, що кладуть комусь на голову яблуко й намагаються поцілити в нього з пістолета. Цих козаків постійно б’ють ляхи. Правда, запорожці помирають не просто так. Перед смертю мусять обов’язково сказати щось на кшталт «Хай святиться руська земля!». Спілкуються вони, звісно, російською мовою. Хоча поляки у фільмі говорять польською. Словом, дає нам зрозуміти Бортко: ніякої української мови немає, а українські козаки — це росіяни, які люблять православіє, руську землю і царя-батюшку, бо чекають від нього порятунку. Думка про рятівну місію російського монарха чітко звучить у завершальному епізоді фільму.
Однак, окрім російської патріотичної (навіть шовіністичної) інтерпретації повісті «Тарас Бульба», існує традиція її проукраїнської інтерпретації. Чимало українців сприймали і сприймають Гоголя як «свого», а його «Тараса Бульбу» — як апологію «козацької слави». Таке бачення, наприклад, представив молодий Тарас Шевченко в своєму вірші «Гоголю»:
У цьому вірші-присвяті Шевченко, ладний вбачати в Гоголі свого однодумця, зумисне акцентує увагу на епізоді вбивства Бульбою свого сина, трактуючи його як чин «За честь, славу, за братерство, / За волю Вкраїни».
У такій інтерпретації Шевченко не був самотній. Діячі української культури (і не лише вони) сприймали «Тараса Бульбу» як український патріотичний твір, що пробуджує українську ж національну свідомість. Приміром, Дмитро Яворницький писав у «Історії запорізьких козаків», що саме повість «Тарас Бульба» стала першим поштовхом, який викликав у нього зацікавлення козацтвом. Мовляв, він, вивчаючи козацькі старожитності, «керувався виключно любов’ю (й нічим іншим) до запорізьких козаків, яка зародилася у нього ще з дуже раннього дитячого віку, коли його батько, “грамотій-самоук”, читав йому безсмертний твір Гоголя “Тарас Бульба” й змушував шестирічного хлопчину ридати гіркими сльозами над лихою долею героя повісті».
Михайло Грушевський, видатний український історик і політик, один із лідерів українських визвольних змагань 1917–1920 рр., відзначав роль Гоголя в формуванні української національної свідомості: «…не тільки з огляду на вплив, який мали Гоголеві повісті з українського життя (люди наших поколінь, певне, тямлять, скільки завдячали їм в розвої й усвідомленні своїх українських симпатій!), а і з огляду на його українські почуття ми не маємо ніяких причин викидати його з історії українського національного руху, розвою української свідомості».
Високо цінував Гоголя й ідеолог українських націоналістів Дмитро Донцов, який писав:
«Ні один з повістярів, що писали українською, не відтворив так блискучо і з таким розмахом типи, а особливо дух старої козацької України, як Микола Гоголь. Мабуть тому, що модерні наші історичні повістярі цілковито втратили той дух, яким колись дихала Козацька Україна, а в Гоголі — як він сам писав — “ще гарцювала душа предків”».
Закономірно, що українські діячі намагалися «українізувати» «Тараса Бульбу». З’явилися українські переклади цього культового твору. Одним із перших був переклад Миколи Садовського. Можна ще згадати переклади Антона Хуторянина й Андрія Ніковського. Певний резонанс викликав переклад першої редакції твору, здійснений письменником Василем Шклярем у відверто проукраїнському дусі й опублікований 2003 року. Цей переклад навіть піддав критиці тодішній посол Російської Федерації в Україні Віктор Черномирдін, який заявляв, що Гоголь не міг такого написати. Отже, й сьогодні «Тарас Бульба» здатний стати каменем спотикання в житті політичному.