З корми долітали збуджені голоси капудан–аги[20] і господаря рабів. Спочатку Звенигора не надавав тій розмові значення, але потім почав прислухатися.
— Не потрібен мені невільник! — кричав роздратовано капудан–ага. — Ми домовлялися, Гамід–бею, що ти заплатиш мені дзвінкою монетою!
Гамід випинав товстий живіт, наполягав на своєму:
— Не розрахував я, капудан–ага. Витратився в Кафі. А ще далека дорога — потрібні гроші. А ти нічого не втрачаєш. Ось частина плати грішми, а за решту вибирай собі якого хочеш раба. Продаси — матимеш гроші. Ще й з баришем будеш…
— Не потрібен мені бариш! Раб здохне або втече — і я залишуся в дурнях. Заплати мені моє — і звільняй корабель! Коли б я знав, ага, що ти таке стерво, то не зв’язувався б з тобою!
— Прив’яжи свій язик, капудан–ага, бо загубиш! — підвищив голос Гамід. — І от що: бери раба! Бо інакше не дам нічого!
— Це на тебе схоже! Давай! Шайтан не брат — з ним добром не домовишся! Тільки я сам виберу…
— Я давно це тобі кажу, а ти уперся, як старий ішак!
Після обміну такими «люб’язностями» капудан–ага і Гамід зійшли з кормового містка. Не говорячи один до одного, зупинилися біля невільників.
— Оцього, — капудан–ага ткнув пальцем Романові у груди. — І забирайся до всіх чортів з моєї посудини!
Охоронці Осман і Кемаль повели Романа знову в трюм.
— Прощай, Арсене! — гукнув дончак. — Не згадуй лихом! Пощастить повернутись додому — передай у станицю Бобровську… Товаришам, бо сім’ї не маю…
За ним з гуркотом зачинилася ляда.
По хистких дошках невільників звели на берег. Тут же, в невеликій закопченій кузні, всім на руки наділи кайдани. А Звенигорі — й на ноги. Тільки Яцько лишився незакований.
Вирушили опівдні. Гамід їхав на коні попереду каравану, що складався з десятка віслюків, навантажених покупками. За невільниками наглядали Кемаль та Осман. Дивно було дивитися на цих довгоногих здорованів, що горбилися на маленьких осликах. Але вухаті сухоребрі тварини ніби не відчували їхньої ваги і поволі тюпали, повісивши голови.
На путі караван час від часу зустрічав мовчазних перехожих з темними, ніби кам’яними, обличчями і бистрими поглядами чорних очей, загони озброєних спагіїв на конях і піших яничарів, поважних волів, що тягли незграбні гарби на велетенських дощаних колесах, обідраних жебраків…
Невеличкі села дивували невільників своїм незвичайним виглядом. Круглі низенькі хатки із цегли–сирцю ліпилися в ущелинах, попід скелями або на крем’янистих берегах каламутних струмків. Обмиті дощами, випалені сонцем, з мазаними глиняними покрівлями, вони були схожі на сірі черепи, що чорніли порожніми орбітами. То дивилися на перехожих вузькі отвори дверей і незасклених віконець.
Багата приморська вічнозелена рослинність скоро зникла. Почалися плоскогір’я, гори з дикими урвищами, колючими чагарниками і зграями шакалів та гієн, що вечорами виходили на пошуки здобичі.
Арсен важко ступав по нерівній розбитій дорозі, підтримуючи руками холодне залізо кайданів. Яцько йшов поряд, стомлений, змарнілий. Руки засунув у рукава. Комір свитини настовбурчив — з нього виглядав загострений посинілий носик.
Позаду горбився високий незграбний селянин з–під Черкас на прізвище Квочка. Зітхнувши, він пробубонів:
— Пропадемо ми тут, як руді миші. Здохнеш — викинуть шакалам на поживу. Ніхто й не поховає…
— А ти гадав — зроблять тобі труну з клен–дерева? — озвався інший голос. — Рабові одна шана — роби, поки здохнеш. А потім — на смітник тебе… А ти ж як думав?.. Така рабська доля!
«Така рабська доля, — повторив у думці Арсен. — Але чому? Чому я мушу бути рабом? Чому повинен день і ніч, літо й зиму, рік у рік працювати, як віл, на того клятого товстуна–багатія, якого до цього часу не знав і знати б не хотів?.. Хто в цьому винен? Чорнобай? Степові розбійники–людолови? Я сам? А може, Сірко, що випровадив у дорогу? і що таке доля?..»
Скрипіли, погойдуючись, зустрічні гарби, ревли зголоднілі віслюки, дзвеніли брудні заржавілі кайдани. А думки снувались і снувались, безконечні, як ця ненависна чужа дорога.
«І ніякої надії на втечу! Правда, є золото, — він непомітно мацав шкіряний пояс і дивувався, що, попри всі пригоди і злигодні останніх тижнів, ніхто не обшукав його і не відібрав грошей. — Але чи допоможе воно тут? Чужий далекий край, чужі звичаї і жорстокі люди…
А між чужиною і вітчизною — широке бурхливе море… Коли б ще був десь на березі моря, то мав би надію на козаків, які іноді нападають на прибережні міста. А так далеко в глиб країни вони ніколи не заходять. Та й хто знає, куди веде нас цей мовчазний Гамід?»