Сірко подзвонив у невеличкий срібний дзвоник, що стояв на столі. Ввійшов джура.
— Поклич Звенигору!
Джура зник за дверима.
Сом підвівся з лави, почав рукою намацувати костур.
— Та ти сиди, сиди, — притримав його Сірко. — Чи не терпиться до товариства?.. А з ким ти прийшов у Січ?
— З Яцьком. Це поводир мій… Сирота… Ми зустрілися з ним біля Кам’янця в одному селі, — усміхнувся невесело Сом. — Я сидів на колодках під тином — жував сухий окраєць. Коли чую голос: «Діду, дайте шматочок хлібця». Я мало не вдавився з несподіванки. «Еге, — думаю, — ти ще не жебрак, Соме, якщо знайшлися нещасніші і голодніші за тебе!» Витягаю з торби окраєць, питаю: «Ти хто такий?» — «Яцько», — відповів хлоп’ячий голос. «Звідки і куди йдеш?» — «Простую на Запорожжя, — каже. — Утік від пана». От, думаю, сам Бог посилає мені тебе. Козак з тебе не скоро буде, а поводирем станеш добрим. «Ну що ж, Яцьку, я теж іду на Запорожжя. Приставай до мене, — кажу. — Ти будеш моїми очима, а я тебе хлібом годуватиму… Поки маю кобзу та голос, то не пропадемо». — «Добре, діду, — відповідає. — Дайте ще кусочок хлібця…» Ось так він прибився до мене. А тепер став наче рідний…
Сом нашорошив вуха і раптом замовк. З ґанку долинуло гупання чиїхось ніг.
— Чолом тобі, кошовий отамане! — привітався Арсен, увійшовши до світлиці. — Ти кликав мене, батьку?
— Кликав. Проходь!
Сірко уважно оглянув козака. Від його пильного погляду не сховалася зміна в зовнішності Звенигори. Він помітив і якийсь неспокій у його очах.
— Ти зібрався кудись, Арсене?
— Так, батьку, їду в Дубову Балку. Вістку маю — мати тяжко захворіла… Провідати хочу.
— Он як, — сказав замислено Сірко. — А я хотів звернутися до тебе з просьбою… З великою просьбою… Тепер і не знаю, чи й казати. У тебе свого клопоту вистачить.
— Я слухаю, батьку. Кажи.
— Гаразд. Але знай: від мого прохання ти можеш відмовитись, бо справа дуже тонка, а головне, важка і небезпечна. Розумієш?
— Розумію, — тихо проказав Арсен. — Яка ж справа?
— Я хочу послати тебе в Туреччину. Одного. Таємним послом. А що це означає — сам знаєш. Тому й кажу ще раз — можеш відмовитись від мого доручення.
— Що я там повинен зробити?
— Викупити мого брата… Кобзар приніс звістку, що він у неволі… Але найпильніше твоє завдання — розвідати, чи й справді турки готують напад на Україну. Бо є такі чутки. І якщо готують, то коли, як, якими силами…
Сірко замовк. Зовні він здавався спокійним. Та неважко було помітити, як високо піднімалися під білим жупаном його груди. Косий промінь сонця прорвався крізь шибку і впав йому на вуса. Сиві волосинки заблищали, мов скроплені слізьми. Від того здавалося, що кошовий плаче.
— Я поїду, — твердо сказав Арсен.
Сірко рвучко підійшов до нього, обійняв за плечі.
— Спасибі тобі, синку! — Кошовий був зворушений. — Спасибі. Тоді не гаймо часу, бо й ти ж поспішаєш. Провідаєш матір, а вже звідти — в путь… Моя справа не нагла — встигнеш… Соме, розкажи козакові, де знайти Нестора. А я приготую все, що треба.
Кошовий пройшов до сусідньої кімнати, що служила йому за опочивальню. Через півгодини з’явився з невеличким сувоєм паперу, перев’язаним голубою стьожкою, і широким шкіряним поясом — чересом.
— Оце — лист мурзі Кучук–бею, — протягнув сувій. — Хоч ми з ним не раз зустрічалися в полі і схрещували шаблі, за мирного часу він привітна і гостинна людина. Він пропустить тебе через орду і виведе до Дунаю. А в Волощині і в Болгарії ти вже сам даси собі раду.
— Там я ходив з караванами — дорогу знаю. Та й звичаї теж… Аби татари не пристьобнули…
— Кучук–бей пропустить. Він мій боржник: я відпустив з полону двох його небожів… Це не забувається… А цей черес надінь на себе під шаровари і бережи як зіницю ока! В ньому зашиті золоті монети — польські злоті, англійські гінеї, іспанські дублони… Гадаю, вистачить. І для викупу Нестора, і для тебе на дорогу. Пояс старий, незавидний, але, як бачиш, дорогий…
Черес на вигляд справді був непривабливий — потертий, обшмульганий, та коли Арсен узяв його в руки, то відчув, що він досить важкенький.
— Скільки тобі потрібно часу, щоб зібратись? Я хотів би, щоб ти виїхав негайно і щоб ніхто не дізнався про мету твоєї поїздки. Товаришам скажеш: посилаю тебе з листом до гетьмана Самойловича.
— Що козаку збиратися, — відповів Арсен. — Я вже готовий.
— От і добре. Кінь — біля ґанку.