— Я до ваших послуг, чауш–паша.
— Мені потрібно знати, куди повели дівчину, яку Мурад–ага привіз від великого візира Мустафи–паші.
— Я бачив цю дівчину… Дуже красива дівчина, ефенді.
— Куди ж її повели і хто?
— Повели в гарем… А от хто саме — не розібрав.
Ненко витягнув з кишені ще одного золотого. У батаджі пожадливо блиснули очі.
— Чекайте, чекайте, здається, я пригадую… О Аллах, дай пам’яті!
Ненко опустив монету в його простягнуту долоню. Батаджі–ага міцно затис її в кулаці.
— О! — вигукнув радісно. — Пригадав! Її взяв євнух Саїд… І передав кальфі[86] Маріам, а та повела у свій даїре… А чого ефенді цікавиться тією дівчиною? — Батаджі–ага посміхнувся, але очі його дивилися допитливо й холодно.
Ненко витягнув ще одного золотого і опустив у кишеню батаджі–аги. Суворо сказав:
— Батаджі–ага, краще одержувати в подарунок золото, ніж залізо! Ти мене зрозумів? Ми тебе не знаємо, ти нас не бачив…
Той вклонився, молитовно склав руки.
— Зрозумів, ефенді. Хай мені випечуть розжареним прутом очі, якщо я вас бачив, і хай відріжуть ятаганом язика, якщо я вам сказав хоч одне слово! Аллах свідок, що я кажу правду!
Отже, стало відомо, де знаходиться Златка. Це так втішило Арсена, що, коли вони залишилися з Ненком на самоті, він обняв його і поцілував.
— Ти просто чародій! Три золотих — і ми вже знаємо, де шукати Златку!
Той охолодив його запал.
— Це — найлегше… Важко буде вирвати її звідти, а ще важче — уникнути погоні, якщо вона буде.
— З чого ж ми почнемо?
Ненко задумався.
— Поки видно, треба якось сповістити Златку, щоб була напоготові. Друге — придбати коней і одяг. Третє — нічліг у Стамбулі. Бо увечері і вночі всі ворота міста зачинені — не виїдеш…
— Тоді не гаймо часу! — заспішив Арсен. — Я в усьому покладаюсь на тебе. І допомагатиму тобі шаблею і пістолем!
Вони вийшли з палацу на протилежний від моря бік, і тільки тут, з висоти парадного входу, Арсен побачив справжній розмір сералю.
Скільки сягало око, майже на милю, тягнувся величезний палац з безконечною кількістю різних добудов, дверей, ґанків… До нього примикали двори — три біля мобейну і декілька біля гарему, — захаращені найрізноманітнішими будівлями: кухнями, конюшнями, складами, казармами для яничарів, слуг і рабів, лазнями, приміщеннями для карет і возів… Всюди сновигали слуги, в’їжджали і виїжджали верхівці та візники, чувся людський гомін, кінське іржання, ослиний рев…
Це було ціле місто! В ньому постійно мешкало дві або три тисячі чоловік, а вдень, враховуючи службовців, придворних та вільнонайманих слуг, що жили за межами сералю і тільки працювали тут, — близько чотирьох тисяч…
Вони пішли дворами і задвірками вздовж гарему. Ніхто не зупиняв їх. Батаджі–євнухи, що стояли біля численних дверей, байдуже дивилися на яничарів сонними очима… З декількох вікон з цікавістю виглянули гарненькі личка дівчат. За котрим же Златка?
— Ми повинні піти на ризик, — сказав Ненко. — Не хотілося ні в кого питати, де двір кальфи Маріам, але, видно, доведеться… Однак для цього мусимо змінити свою зовнішність і дещо придбати.
Арсен зітхнув і на знак згоди кивнув головою.
На другий день, уранці, коли до сералю потягнулися валки возів із городиною, фруктами, м’ясом, печеним хлібом, борошном, рибою та іншими припасами, у ворота гарему в’їхав запряжений добрими кіньми критий віз, на передку якого сидів старий бородатий турок, тримаючи в руках ремінні віжки. З–за його спини виглядала така ж стара, які він, висока худа туркеня в темному вбранні, з опущеною чадрою, крізь яку виднілися тільки очі.
— Гей, дорогенький, скажи, будь ласкавий, де мені знайти кальфу Маріам? — прошамкотів візник, звертаючись до високого безбородого євнуха, що поволі, опустивши голову, брів двором.
Той байдуже махнув тонкою жіночою рукою.
— Їдь далі, старий… Ген, бачиш, лазня? Отам, якраз насупроти, вхід до даїре кальфи Маріам…
— Спасибі, дорогенький. — І візник віжками торкнув коней: — Но–но!
Віз під’їхав до лазні — великої похмурої будівлі, майже зі всіх боків обкладеної дровами, — і зупинився. З нього злізла туркеня і, коливаючись на старечих ногах, поволі пошкандибала до гарему. Важкий вузол обтягував їй руку. У напівтемному коридорі її зупинив євнух.
— Бабцю, тобі до кого?
— До кальфи Маріам, синку, — прокаркала хрипким голосом стара. — Привезла дещо для неї і для її дівчаток… Покажи, де їх знайти!